Дивний незнайомець

Наступного ранку я прокинулася від сонячного проміння, яке пробивалося крізь легкі кремові фіранки.

На мить я не зрозуміла, де перебуваю.

Стеля була незнайомою.

Стіни були незнайомими.

Навіть запах у кімнаті був іншим.

Потім я згадала.

Грейвуд.

Новий будинок.

Нове життя.

Я повільно піднялася з ліжка й підійшла до вікна.

Нічний туман уже розсіявся.

Задній двір виглядав зовсім інакше при денному світлі.

Високі сосни відкидали довгі тіні на траву.

На гілках сиділи дрібні птахи.

А за деревами простягався густий ліс.

Він здавався нескінченним.

Темні стовбури дерев стояли так щільно, що між ними майже не проникало світло.

Мене чомусь знову охопило дивне відчуття.

Наче той ліс приховував щось важливе.

Щось, про що я ще не знала.

---

Після сніданку мама поїхала оформлювати документи на нову роботу.

А я вирішила прогулятися містом.

Осінь остаточно вступила у свої права.

Листя вкривало тротуари золотими й багряними плямами.

Повітря було прохолодним.

Над дахами будинків ліниво пливли білі хмари.

Я йшла центральною вулицею, розглядаючи все навколо.

Грейвуд нагадував містечка зі старих фільмів.

Невеликі магазини.

Квіткові лавки.

Пекарня з ароматом свіжого хліба.

Стара аптека з дерев'яною вивіскою.

Усе виглядало затишно.

Майже казково.

Незабаром я помітила стару будівлю з червоної цегли.

Над входом висіла табличка:

«Міська бібліотека Грейвуда».

Будівля виглядала дуже старою.

Її великі аркові вікна були прикрашені різьбленням.

Сходи з темного каменю вели до важких дубових дверей.

Чомусь мене потягнуло всередину.

---

Усередині панувала тиша.

Не абсолютна.

Тут було чути шелест сторінок.

Тихі кроки.

Ледь помітний скрип дерев'яної підлоги.

Бібліотека виявилася набагато більшою, ніж здавалася зовні.

Високі книжкові полиці сягали майже до самої стелі.

Старі люстри освітлювали приміщення теплим жовтим світлом.

У повітрі відчувався запах паперу, дерева та часу.

Я повільно ходила між рядами книг.

Пальцями ковзала по корінцях.

Деяким книжкам було багато десятиліть.

Можливо навіть більше.

У дальньому кутку бібліотеки стояли великі вікна.

Саме там я його побачила.

Хлопця.

Він сидів за столом біля вікна й читав книгу.

Спочатку я помітила його темне волосся.

Воно було трохи довшим, ніж зазвичай носять хлопці.

Кілька пасм спадали на чоло.

Потім звернула увагу на його обличчя.

Чіткі риси.

Світла шкіра.

Темні брови.

І дивні очі.

Сіро-блакитні.

Такі світлі, що здавалися майже срібними.

На вигляд йому було років сімнадцять або вісімнадцять.

Він був високим і худорлявим.

Одягнений у темну куртку та чорну футболку.

Здавалося, він повністю занурений у читання.

Я вже хотіла пройти повз.

Але раптом хлопець підняв голову.

Наші погляди зустрілися.

І в ту ж секунду його обличчя змінилося.

Ніби він побачив привида.

Або когось, кого давно шукав.

Його очі широко розкрилися.

На мить він навіть перестав дихати.

Мене охопило дивне хвилювання.

Чому він так дивиться?

Ми ж ніколи не зустрічалися.

Принаймні я була в цьому впевнена.

Хлопець повільно підвівся.

Книга залишилася лежати на столі.

Його погляд не відривався від мене.

— Це неможливо... — тихо промовив він.

— Перепрошую? — здивувалася я.

Він зробив ще один крок.

Тепер я могла роздивитися його краще.

Він виглядав не наляканим.

Швидше шокованим.

Наче моя поява зруйнувала якусь його впевненість.

— Тебе звати Аліна? — запитав він.

Я застигла.

— Так...

Його обличчя зблідло.

— Я так і знав.

— Ми знайомі?

Запала мовчанка.

Хлопець дивився на мене кілька секунд.

Потім повільно похитав головою.

— Ні.

Але тон його голосу говорив зовсім інше.

— Тоді звідки ти знаєш моє ім'я?

Він опустив очі.

— Просто здогадався.

— Серйозно?

Він усміхнувся.

Ледь помітно.

І ця усмішка здалася мені трохи сумною.

— Так.

Я не повірила жодному слову.

У цей момент до нас підійшла літня бібліотекарка.

Жінка була невисокою.

Зі сріблястим волоссям, зібраним у акуратний пучок.

На носі сиділи круглі окуляри.