Нове місто

Осінній дощ дрібно стукав по вікнах автомобіля, ніби намагався привернути мою увагу. Я сиділа на задньому сидінні й дивилася, як за склом повільно пропливають дерева, будинки та дорожні знаки.

Мене звати Аліна Савчук. Мені сімнадцять років. У мене темно-русяве волосся, яке завжди трохи хвилясте, хоч би скільки часу я витрачала на випрямлення. Мої очі зелені, з золотавими цяточками біля зіниць — принаймні так казала мама. Я була середнього зросту, худорлява і зовсім не схожа на дівчат із журналів, які завжди виглядають ідеально.

Я сперлася чолом об холодне скло.

— Майже приїхали, — сказала мама.

Вона сиділа попереду. Її світле волосся було зібране в недбалий хвіст. Останнім часом вона виглядала втомленою. Занадто втомленою.

Після розлучення батьків усе змінилося.

Наш старий дім залишився позаду. Старі друзі залишилися позаду. Навіть звичне життя залишилося позаду.

Тепер ми їхали до містечка Грейвуд.

Я ніколи раніше не чула про нього.

Містечко зустріло нас туманом.

Сірі хмари нависали над дахами будинків. Уздовж центральної вулиці росли високі клени, вкриті золотим і червоним листям. Ліхтарі виглядали старомодно, наче їх не міняли десятки років.

На тротуарах майже не було людей.

Лише літня жінка вигулювала собаку.

Поштар крутив педалі велосипеда.

Біля кав'ярні стояла пара студентів.

Грейвуд виглядав тихим.

Надто тихим.

Мені здалося, що місто спостерігає за мною.

Автомобіль звернув на вузеньку вулицю.

Наш новий будинок стояв наприкінці провулка.

Це була двоповерхова будівля з темно-зеленими віконницями та широкою верандою. Стіни були облицьовані світлою деревиною, а дах вкривали темно-сірі черепиці.

Перед будинком росла величезна яблуня.

Опале листя вкривало газон золотим килимом.

Я вийшла з машини.

Повітря пахло дощем, мокрою землею та яблуками.

Десь далеко каркнула ворона.

— Ну як? — запитала мама.

Я мовчки оглядалася.

Будинок був красивим.

Але він не був домом.

Поки що.

Всередині було тепло.

Дерев'яні сходи вели на другий поверх.

У вітальні стояв камін із червоної цегли.

На стінах висіли старі фотографії попередніх власників.

Моя кімната знаходилася нагорі.

Вона виявилася просторою.

Велике вікно виходило на задній двір.

Там росли високі сосни.

За ними починався ліс.

Темний.

Майже чорний.

Я відчинила вікно.

Вітер приніс запах хвої.

На мить мені здалося, що між деревами хтось стоїть.

Я кліпнула.

Нікого.

Лише тіні.

— Аліно! — гукнула мама знизу.

Я відійшла від вікна.

До вечора ми розкладали речі.

Коли сонце почало сідати, місто змінилося.

Ліхтарі загорілися теплим жовтим світлом.

Туман став густішим.

А дерева кидали на землю довгі темні тіні.

Після вечері я вирішила трохи пройтися.

Мама не заперечувала.

— Тільки недалеко.

— Добре.

Я натягнула куртку й вийшла надвір.

Вулиця була майже порожньою.

Місто здавалося дивним поєднанням минулого й сучасності.

Старі будинки стояли поруч із новими магазинами.

Над дверима крамниць висіли дерев'яні вивіски.

На центральній площі працював фонтан.

Його підсвічувало м'яке світло.

Там я вперше побачила майбутніх однокласників.

Троє хлопців і дві дівчини сиділи біля фонтану.

Вони голосно сміялися.

Особливо виділялася одна дівчина.

У неї було коротке руде волосся і безліч веснянок.

Вона жестикулювала так активно, що ледь не впала з лавки.

Поруч сидів високий хлопець із темною шкірою та кучерявим волоссям.

Він усміхався спокійніше.

Третій хлопець був худорлявим, у великих окулярах.

Він тримав у руках книгу навіть зараз.

Я швидко відвела погляд.

Не хотілося привертати увагу.

Проте рудоволоса дівчина мене помітила.

— Гей! Ти новенька?

Я завмерла.

Уся компанія подивилася на мене.

— Так...

Дівчина широко усміхнулася.

— Я Софія.

І чомусь саме в ту мить я відчула, що моє нове життя в Грейвуді починається.

Я ще не знала, що це місто приховує таємниці.

І що одна з них дуже скоро змінить моє життя.