​​​​​​​Частина 54.

Вітряк на даху мого рятувального модуля стабільно намотував оберти, і з кожною годиною цифри заряду на головному терміналі повільно, але впевнено повзли вгору. Енергія означала життя. Але просто споглядати на показники не збирався. Помста вимагала дій, а без транспорту я був просто заручником цієї пустелі. Потрібно терміново зв`язатися з Софією, щоб приїхала по мене.

Проблема полягала в тому, що мій рятувальний модуль знаходився в низині, а стандартні передавачі працювали на ультракоротких хвилях. Кривизна планети — безжальна штука. Мій сигнал просто врізався б у гірський хребет на горизонті або загубився б у радіоперешкодах від чорного піску, так і не діставшись колоніального модуля. Мені потрібна була висота.

Я витратив три години, щоб накопичити газ для аеростата. За цей час, злютував зі старого дроту від турбіни та енерговодів системи модуля подовжувач антени. Під'єднав до простої плати підсилення, яку тут зібрав на колінках, остаточно розібравши на запчастини панель приладів. Прив’язав конструкцію до композитного троса, підчепив до аеростата  й випустив її. Вітер одразу підхопив кулю, смикнувши трос так, що лебідка жалібно завищала. Відпускав обережно, метр за метром. П'ятдесят метрів. Сто. Двісті. Коли індикатор натягу показав, що аеростат піднявся на висоту майже чотириста метрів, я заблокував котушку. Цього мало б вистачити.

Тепер мій ретранслятор з антеною висів високо над пустелею, звідки відкривалася пряма видимість на тисячі кілометрів навколо.

Кинувся до приймача. Пальці літали по сенсорній панелі, налаштовуючи частоту.
— База, це рятувальний модуль. Викликаю головний колоніальний модуль. Софіє, ти мене чуєш? — вдивлявся в екран осцилографа. Тільки білий шум.
— Колоніальний модуль. Софіє, це Руслан. Ти мене чуєш?.

Кілька довгих, нестерпних секунд ефір тріщав. А потім крізь перешкоди прорвався голос. Він був слабкий, зірваний, наче людина на тому кінці довго плакала.
— Руслан?... це ти?
— Софіє! Так, це я. Ти мене чуєш?
На тому кінці запала гробова тиша. Я навіть подумав, що вітер обірвав антену.
— Руслан? — її голос затремтів, у ньому змішалися жах і недовіра. — Цього... цього не може бути. Борис сказав... Борис сказав, що ти загинув!
— Я живий, — жорстко відрізав, відчуваючи, як при згадці цього імені всередині знову закипає лють. — Що він тобі розповів?
— Він приїхав учора... — Софія почала говорити швидко, задихаючись, ніби боялася, що я зникну. — Приїхав сам. Очі шалені, весь на нервах. Я спитала, де ти. Він сказав, що ви відкопали обеліск і ти підійшов занадто близько. Що гравітаційна аномалія розірвала тебе на шматки, а він ледь встиг врятуватися. Руслане, він клявся! Він кричав, що обеліск — це ключ, що ти пожертвував собою заради відкриття!

Я стиснув кулаки так, що суглоби хруснули.
— Він вистрілив мені у спину з паралізатора, Софіє. А потім демонтував мої сонячні панелі, щоб я здох тут, якщо раптом доберуся до свого модуля. Що він зробив далі?
Я почув, як вона судомно вдихнула повітря.
— Він... він злетів з котушок, Руслане. Коли він розповів про тебе, то почав пакувати речі. Забрав великі балони з киснем зі складу. Воду та харчові концентрати. Вантажив це на платформу, як божевільний. Я намагалася його зупинити. А він... він схопив мене за руку. Сказав що мушу їхати з ним  до нуль-обеліска! Його погляд... Руслане, це була не людина. Він дивився крізь мене. Я ледве вирвалася й втекла у свою каюту та заблокувалася зсередини. Він довго лупив чимось важким, кричав, що я дурепа. Що сама загину. А потім усе стихло. Я дивилася по камерах... Він пошкодив всюдихід та решта платформ. А потім поїхав.

Вона замовкла, і я чув тільки її важке дихання.
— Ти зараз в нормі? — спитав обережно, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально впевнено і спокійно.
— Так. Але мені страшно. Я думала, що залишилася зовсім одна на цій проклятій планеті.
— Ти не одна. Я доберуся до бази, обіцяю. Але спершу нам треба зрозуміти, куди він поперся. Слухай мене уважно, Софіє. Мені потрібен доступ. Під'єднай мій термінал до головних систем колоніального модуля. Дай мені управління супутниками й висотними зондами.
— Що ти хочеш зробити?
— Я хочу знайти цього виродка.

За хвилину на моєму екрані побігли рядки коду — Софія відкрила шлюзи безпеки. Переді мною розгорнулася глобальна карта Русландії, зшита з даних трьох супутників і десятка зондів. Я активував фільтри пошуку: термальний слід, електромагнітні збурення від антигравітаційних подушок, біологічну сигнатуру.

— Шукай, шукай.
На екрані з’явилася червона крапка з довгим, розмитим хвостом траєкторії.
— Є! Я бачу його шлях, — сказав в мікрофон. — Він рухається швидко, майже на максимальній тязі платформи. Софіє... — мій голос став напруженим.
— Що? . 

— Він казав тобі, що їде до нуль-обеліска на полюс, так? 

— Так! 

— Тепер ми знаємо до якого саме.

Я дивився на живий слід Бориса. Вектор його руху чітко йшов до північного полюса, принаймні собі уявляв таку схему як на Землі. Платформа рухалася зі стабільною швидкістю, якщо додати час на сон, то за два тижні він буде на місці. Треба його якось зупинити. Щоб...

Мої роздуми перервав різкий, скреготливий звук зовні. Хтось шкрябав по металу шлюзових дверей. Я навів камери та завмер. Навпроти входу, висіла знайома хмара — Рій.

Натиснув кнопку відкриття шлюзу,  впустив його, і одночасно активував алгоритм перекладача.
— Де тебе чорти носили? — вирвалося в мене. Злість, яка ще секунду тому була направлена на Бориса, тепер перекинулася на це інопланетне створіння. — Ти кинув мене там! Борис вистрілив у мене, залишив без свідомості, а ти просто зник разом із ним. Чому ти мене покинув?!

Рій завмер. Частинки перестали хаотично роїтися і вишикувалися в ідеальну сферу. Динамік у моєму модулі клацнув, коли перекладач почав розшифровувати електромагнітні імпульси нанохмари, перетворюючи їх на сухі, бездушні слова.