Частина 53.

Останні сотню метрів до модуля йшов не відчуваючи ніг. Вони ніби лишилися десь позаду, у піску, разом із моєю остаточною людською витривалістю. Перед очима пливли кольорові кола, а світло розсипалося на рвані плями. Я тримався тільки на впертості. Ні, не зараз. Не коли до цілі залишилося зовсім трішки.

З кожним кроком вага скафандра здавалася більшою. Він тиснув на плечі, та спину. Навіть повітря всередині шолома почало видаватися не повітрям, а чимось важким. Я дивився вперед, на тьмяний силует модуля, і весь час мусив нагадувати собі, що це не міраж. Ще десять метрів. Ще п’ять. Ще кілька кроків.

На якусь мить здалося, що з модулем щось не так. Форма ніби була трохи перекошена, темніша, ніж мала бути. Я навіть похолов від думки, що мене вже почало вести, але ні — це був мій старий дім, мій побитий долею, але свій шматок металу посеред пустелі. Ось уже видно трап. Ось перша сходинка. Друга.

Зачепився впав на коліна, але вперто потягнувся до шлюзу. Пальці тремтіли так, що насилу влучив у панель керування.

— Відчинення, — хрипко промовив.

Тиша.

Повторив команду. Знову нічого. Може, я вже марив. Може, вводив код неправильно. В голові шуміло, як під водоспадом. Спробував ще раз, намагаючись сфокусуватися на цифрах. І знову тиша. Тоді ввів аварійний код і з останніх сил повернув ручку пневматичного відкривання.

Спрацювало.

Стулки шлюзу з сухим шипінням розійшлися, і я буквально ввалився всередину, в темний вузький тамбур. Шлюз за спиною повільно закрився, відрізаючи мене від пустелі. Ще хвилина — хапнув горнятко, яке стояло на поличці в технічному відсіку, та зачерпнув воду з системи рециркуляції ферми. Ковток. Другий. Третій.

О, яка це була насолода — випити прохолодної води після такого переходу. Рідина текла горлом, і відчував, як кожна клітина тіла починає оживати. Наче суха земля після дощу, яка спочатку тільки темніє, а потім починає дихати. Пив жадібно, великими ковтками мало не захлинаючись. Мозок, здається, вирішив, що з нього досить, і просто вимкнув мене.

Я провалився в глибокий сон.

Коли прокинувся, виявилося, що проспав майже вісімнадцять годин. Лежав ще кілька хвилин нерухомо, прислухаючись до модуля, до свого власного тіла, до тиші. Хотілося пити. Хотілося їсти. Хотілося ще багато чого, але насамперед — жити. Зняв скафандр, повільно, обережно, ніби це був не захисний костюм, а важкий панцир, який приріс до мене за останню добу. Коліно нило. Воно набрякло, кругом нього була запекла кров. Промив рану, обробив антисептичним гелем та забинтував. Нога не згиналася від набряку, але це пусте. Тепер треба відновитися.

Пив маленькими ковтками. Їв кальмерин, відкушуючи від нього шматки, мов від сухого, але рятівного хліба. Що ж, я знову був на межі смерті. І, як не дивно, саме це принесло дивне, майже спокійне полегшення. Бо коли ти вже майже вмер, то всі дрібні страхи відступають у бік.

Озирнувся навколо. Було відчуття, що я вдома.

Тут, у вузькому просторі модуля, де кожен предмет стояв на своєму місці, де в стінках жевріли знайомі лампи, де в повітрі ще зберігався запах металу, а кожна заклепка була знайомою, усе здавалося домашнім. Якось самі собою відступили на задній план думки про помсту, про Бориса, про те, як дістану його, коли буде час. Влігся на ліжку, споглядаючи панель приладів та екрани, на яких усе ще світилося зображення пустелі за стінами модуля, і не міг позбутися дивного неспокою.

Щось було не так.

Дивився на монітор, на системні показники, на енергетичні контури, і не міг зрозуміти, що саме мене гризе. За ілюмінатором пробивалися промені теплого світила, і модуль заповнювало ніжне жовтогаряче освітлення — точнісінько, як при заході сонця на Землі. Це було так знайомо та красиво. Майже. Саме в цей момент мене пересмикнуло, ніби хтось узяв і вдарив струмом по потилиці.

Індикатори заряду сонячних панелей не рухалися.

Цифри завмерли на позначці сімдесят п’ять відсотків. І просто в мене на очах, поки дивився, одна з них змінилася на сімдесят чотири. 

Щось не так. З панелями.

Швидко підвівся, що аж похитнувся, натягнув скафандр і вийшов назовні. Обійшов модуль і одразу зрозумів. Те що вчора мене не покоїло, але через виснаження мозок не виявив причину. 

— А щоб тебе. Дідько. Клятий Борис! — не стримався.

Цей фанатик демонтував моє сонячне поле.

Тепер усе стало на свої місця. Ось чому не спрацював код доступу до модуля. Система безпеки, яку налаштував ще тоді, коли вперше зустрівся з Роєм, спрацювала як треба. Борис, певно, вважав, що я якимось чудом зможу добратися до модуля. Він не зміг проникнути всередину, але вирішив позбавити його енергії. У нього була своя логіка. Без енергії я довго не протягну. А тим більше не матиму ресурсів, щоб дістатися до них.

Ночі зараз холодні. За два дні залишуся без енергії, без підігріву модуля і, без шансу нормально зібратися в дорогу.

Ще раз подивився на дах модуля, де мала бути сонячна система. Порожнє місце говорило саме за себе. Тепер вже точно знав, що розум Бориса не тимчасово затьмарило. Що його дія не випадковість навіяна страхом втратити доступ до технологій іншої раси. Це були його свідомі, жорстоко і цілеспрямовані дії на знищення мене. Можливо він вбачав в мені конкурента? Та він справді добряче перегнув палку. Повернувся до модуля і поставив скафандр на зарядку. Поки енергія є треба його зарядити.

Мій погляд впав на турбіну вітрогенератора, яка так і лежала на столі. Я тоді так поспішав що відклав ремонт. А тепер це мій шанс. Треба її швидко відновити.

Взявся до роботи. Це були кілька годин, у які я майже не думав. Руки рухалися самі. Розібрав турбіну, перевірив підшипники, перемотав намотку пробитого метеоритом контуру, зібрав все назад, а потім узявся за лопаті. Нові зробив як завжди із того, що було під рукою. Не ідеальні, трохи грубі, але достатньо міцні, щоб працювати на такому вітрі. Перевірив баланс, виставив кут атаки, закріпив усе назад.