Частина 52.

Коли отямився, то лежав на дні кар’єру, обличчям у пісок і з таким відчуттям, ніби мене переїхала вантажівка. Першою думкою було, що просто знепритомнів від перевтоми. Другою — що мене вдарило поле обеліска. Але щойно спробував поворухнутися, комутатор у шоломі коротко пискнув, і до мене дійшло: мене вирубив не обеліск.

Паралізатор.

Борис вистрілив мені в спину.

— От же ж покидьок. — прошепотів намагаючись перевернутися на спину.

Це вже було занадто. Повільно сів, відчуваючи, як по хребту проходять пізні, спазми м`язів. Повітря в шоломі здавалося густим і важким, а думки — ще густішими. Довелося кілька разів глибоко вдихнути, перш ніж мозок перестав стукати тільки однією фразою: він вистрілив у мене.

Отже, мені не здалося. У професора таки поїхав дах. Він кинув мене тут напризволяще. В нього не стало духу мене добити. Певно думав, що планета зробить це за нього.

Раніше я, мабуть, розгубився б. Можливо, впав би в істерику, почав би кричати в порожнечу або копати ногою обеліск, поки не зламав би собі щось. Але життя на цій планеті, хоч як це дивно, добре вчить однієї речі: паніка тут — це розкіш, яку не можна собі дозволити. Якщо ти панікуєш, ти помиляєшся. А помилки — ця планета їх не пробачає.

Виліз із кар’єру повільно, чіпляючись руками та ногами  за сипучий пісок. Кожен рух віддавався в спині, але тіло вже починало слухатися краще. Коли був на поверхні, мої побоювання підтвердилися остаточно. Ні Бориса, ні платформи, ні Роя. Порожня рівнина, тільки вітер перегортав дрібний абразив, наче сторінки якоїсь книги.

Може, мені й справді не здалося. Може, фанатизм остаточно з’їв Бориса. Я не знав, що саме його зламало — стресова ситуація, накопичена втома, зненацька відкрита чужа технологія чи вся послідовність подій, яка ламала кожного з нас по-своєму. І чесно кажучи, мені було вже байдуже, яка саме причина штовхнула його на це. Факт лишався фактом: він зрадив мене.

Я стояв кілька секунд, дивлячись у бік гірського масиву, навряд він поїхав туди. Потім перевів погляд на темну лінію горизонту. Десь там, за пустелею, був мій рятувальний модуль. Там були піскоходи, вода, кальмерин і надія вижити. Якщо доберуся туди, то зможу повернутися до колоніального модуля за п’ять-шість днів. А потім — ось тоді вже добряче натовчу пику тому фанатику. Ця думка та злість дала мені сили. Стиснув зуби. Розбірки потім. Спершу вижити.

У зеніті вже висіло синє світило — отже, зараз була ніч. Комутатор показав, що пролежав без свідомості майже шість годин. Шість годин. Борис не просто втік. Він мав час повернутися до колоніального модуля взяти припаси та кисень і направитися до головного обеліску. Хто знає, що він там задумав. 

Я рушив у бік модуля.

Але все виявилося не так просто. Провалюючись по коліна в пісок, я просувався сміховинно повільно. Кожен крок забирала сама пустеля. Здавалося, вона не просто опирається — вона всмоктує в себе будь-яке зусилля, будь-яке бажання дістатися кудись живим. Сили танули, як роса на сонці. За годину я не проходив і кілометра.

Останні метри перед тим, як остаточно впасти, я пихтів, як старий імпульсний реактор, якому ось-ось настане кінець. Серце гупало так гучно, що ледь чув власні кроки. Треба було відпочити, відхекатися і йти далі. Але я вже розумів, що без води це починає бути не просто важко — це стає математикою смерті. Енергія сервоприводів скафандра теж закінчиться. Ще трохи — і кожен рух буде коштувати мені удвічі більше.

Впав на пісок і почав думати, як вибратися з цієї ситуації. Повзти аби не провалюватися, не варіант. Я зітру свій скафандр швидше, ніж доберуся до модуля. Котитися? Ця ідея спершу здалася не такою вже й дурною. Я не мав би постійно працювати ногами, не провалювався б так глибоко. Але нюанс виявився кумедно принизливим: мій слід виглядав як доріжка п’яної змії. Від такого способу пересування в мене паморочилося в голові. Весь час мусив підправляти курс, накручуючи зайві метри. Зрештою настільки втомився, що просто провалився в сон прямо на піску.

Коли прокинувся, вже було світло.

Мене одразу вдарила спрага. Не сухість у роті, не просто бажання зробити ковток — справжня, пекуча, майже фізична потреба в воді. Свої запаси витратив, ще коли ми розкопували обеліск, і тепер залишалося тільки терпіти. Але тіло, на диво, уже не так шалено кричало про втому. Я відчув у собі рештки сили. Підвівся і знову почав іти, провалюючись у пісок, який не хотів відпускати мої ноги.

Цього разу вирішив не зупинятися, поки не впаду. Ще одну ніч без води й у такому виснаженні я, може, і переживу. Але чи матиму сили йти далі — ось це вже велике питання. За моїми розрахунками, до рятувального модуля мало бути близько доба ходу з моїм темпом. І це вже був не просто маршрут, а виклик. Десь за вісім-десять годин батареї скафандра мали здохнути, а я ще носитиму на собі весь цей надлишковий вантаж.

Може, є сенс зараз їх відключити, поки ще маю достатньо сил? Так і зробив.

Декілька годин потому зрозумів, що ідея була не найкраща. Втома накопичувалася надто швидко. Без допомоги приводів кожен рух став у рази важчим. Знову ввімкнув системи — стало легше, але не надто. Години минали одна за одною. Дихання було важким, піт заливав очі, але все одно продовжував рухатися.

Падати почав частіше.

В якийсь момент, коли знову перечепився і гепнувсяв, коліно вдарилося об щось гостре під піском. У шоломі одразу завив сигнал тривоги. Скафандр повідомив про розгерметизацію. Спробував підвестися, але різкий біль вистрілив у ногу. На коліні почервонів розрив.

— От же ж лайно… — вимовив зі злості, стискаючи зуби.

Я швидко дістав ремкомплект і почав герметизувати розрив. Коліно боліло так, ніби всередині хтось повільно крутив ножа. Під скафандром  відчував, як по шкірі тече кров. Швидко залатав отвір, почав руками відгортати пісок, шукаючи, об що саме мене так невдало впав.

І от тут мене чекало справжнє здивування.