Частина 51.

Коли ми рушили, до нас приєднався Рій. Було напрочуд дивно спостерігати за ним. Спершу ця хмара наночастинок парила поряд із платформою, тримаючи нашу швидкість, плавно огинаючи нерівності рельєфу. Він рухався як живий організм, як зграя металевих птахів. Але згодом, ніби втомившись або вирішивши зекономити енергію, Рій перемістився прямо на платформу і завис над нею у повітрі, як звичайний пасажир. Його присутність поруч із нами на платформі, що мчала над пустелею, додавала ситуації якогось сюрреалістичного відтінку.

Менш ніж за годину ми вже були біля мого старого аварійного модуля. Того самого, з якого все для мене почалося.

Серце ледь відчутно тьохнуло, коли я побачив його. Модуль був засипаний чорним піском майже наполовину. Пустеля невблаганно забирала своє, намагаючись поглинути цей чужорідний об'єкт. Сонячні панелі, які я колись так ретельно розгортав і чистив, тепер теж вкривав товстий шар пилу. Щойно я активував зовнішній шлюз і зайшов усередину, головна система відрапортувала монотонним голосом про критичний рівень енергії. Батареї були майже порожні.

— Давай швидко з цим розберемося, — сказав я по радіозв'язку Борису, виходячи назовні.

Ми взялися до роботи. Заздалегідь узятий повітродув виявився справжнім порятунком. Я спрямував потужний струмінь місцевого повітря на сонячні панелі, здіймаючи чорні хмари абразиву, які відносило вітром якомога далі. Тим часом Борис, керуючи маніпулятором-ковшем з пульта платформи, швидко і вправно розчистив основні масиви піску навколо корпусу модуля, щоб звільнити доступ до технічних люків. Працювали ми злагоджено, без зайвих слів, як єдиний механізм. Коли індикатори на зовнішній панелі модуля блимнули зеленим, сигналізуючи про відновлення зарядки, я відчув полегшення. Це був мій перший дім тут, і я не хотів дозволити планеті так просто його забрати. Я показав Борису свою ферму кальмерину. Вона трішки під запала, але діставши з запасів брикет очищеного моху віддав йому.

Коли з усім було завершено, ми вирушили до нашої головної мети — обеліска.

Рухаючись на платформі, а не пішки я вперше. Ми дісталися досить швидко. Наблизившись до місця моїх перших, ще кустарних розкопок, я з розчаруванням помітив, що всі мої старі сліди вже були наполовину поховані під новим шаром піску. Вітер і час тут працювали швидко.

Але цього разу було дещо інше. Навіть попри те, що ми ще не бачили самої конструкції повністю, ми відчували її. Це було якесь глибоке, нудотне внутрішнє чуття, що від обеліска концентричними колами розходиться якась невідома нам, важка енергія. Це не був звук чи вібрація, яку можна почути в слух. Це був тиск, який віддавався десь у скронях і в грудях.

Щойно ми наблизилися впритул до зони розкопок, гравіплатформа раптом важко застогнала. Її двигуни змінили тональність із високого свисту на низький гул, і платформа відчутно просіла, майже торкнувшись піску.

— Гравітаційна аномалія, — сухо констатував я, дивлячись на прилади. — Поле навколо обеліска викривлює локальну масу. Конвектори ледь справляються.

Але найгірше відреагував Рій.

Він спробував летіти слідом за нами, але щойно наблизився на відстань близько десяти метрів до невидимого епіцентру, його структура почала розсипатися. Хмара ідеально синхронізованих частинок раптом стала хаотичною. Здавалося, ніби невидима стіна розриває його на шматки. У моєму комутаторі пролунав різкий, спотворений перешкодами сигнал перекладача. Рій відлітав назад, панічно намагаючись зібрати свою форму до купи.

[Руйнування... Зв'язки... Критичні втрати...] — видав перекладач.

Під дією поля, яке оточувало обеліск, внутрішні молекулярні та квантові зв'язки Рою просто руйнувалися. Він не міг підійти ближче, залишаючись завислим за межами цього десятиметрового радіуса, наче привид, якого не пускають до святині.

— Залишся там, — кинув я йому, хоча не був певен, чи він розуміє людську турботу. — Ми впораємося самі.

І ми почали копати.

Це було пекло. Шість годин монотонної, виснажливої, безперервної роботи. Навіть з використанням маніпулятора-ковша та повітродува, пісок постійно обсипався, намагаючись знову заповнити яму. Щоб дістатися до основи обеліска, нам довелося вибирати ґрунт у величезному радіусі — майже двадцять метрів навколо самої структури, створюючи пологий спуск, аби стіни не обвалилися нам на голови.

Коли ми нарешті опинилися на самому дні цього імпровізованого кар'єру, я зміг повною мірою осягнути масштаб того, що знаходилося перед нами. І водночас зрозумів, наскільки насправді глибокий шар піску в цій пустелі. Ми стояли на глибині багатоповерхового будинку, а під ногами все ще був чорний пил.

Сам обеліск вражав. Він височів над нами метрів на тридцять, пронизуючи товщу піску, наче гігантська голка, встромлена в тіло планети. При основі його діаметр становив трохи більш як два метри. Матеріал, з якого він був зроблений, не нагадував ні метал, ні камінь — це було щось середнє, абсолютно гладке та холодне.

Чим нижче ми спускалися, тим сильнішим ставало світіння. При самій основі воно вже не було тьмяним — воно сяяло глибоким зеленим і синім світлом.

Я озирнувся на Бориса і зрозумів, що його наче підмінили.

Він більше не реагував на мої слова. Просто стояв перед основою обеліска, опустивши руки вздовж тулуба, і його погляд був прикутий до поверхні моноліту. Борис не помічав нічого навколо — ні втоми, ні того, що ми знаходимося на дні піщаної пастки, ні відсутності Рою. Його повністю захопили малюнки, що проступали на поверхні обеліска.

Це були лінії, що нагадували чи то стародавні руни, чи то неймовірно складні мікросхеми, чи лабіринти. Але вони не були статичними. Вони постійно змінювалися, перетікали одна в одну, складалися в нові візерунки, наче це була нескінченна біжуча стрічка з даними, які транслювалися прямо з надр планети.

— Це... це не може бути... — Борис почав бурмотіти собі під ніс, направляючи свій сканер на обеліск. Його голос тремтів від екстазу і жаху водночас. Він підійшов ще ближче, майже торкаючись поверхні шоломом. — Це неймовірно. Просто неймовірно.