Частина 49.

Повернувшись до каюти після відвідування технічного відсіку, все ніяк не міг позбутися відчуття, ніби весь колоніальний модуль дихає якось не так. Сів на ліжко, почав прослуховувати свої записи в щоденнику. Ось те про, що забув.

Рештки колоніального корабля. Вони все одно рано чи пізно впадуть на цю планету. І краще знати, де саме, і коли це станеться, ніж дізнатися про це в останню хвилину.

Зараз у моєму розпорядженні були системи, про які ще місяць тому міг і не мріяти. Антигравітаційні зонди — десять невеликих апаратів, здатних триматися в повітрі на висоті до сота метрів, використовуючи локальні гравітаційні потоки. Вони могли не просто літати. Вони могли читати рельєф, температуру, спектральні аномалії, випромінювання, хімічний фон, щільність пилу, відхилення магнітного поля — понад сотню параметрів за один прохід. Справжні дрібні очі й вуха, яких мені так не вистачало всі ці тижні.

Я запустив усі десять в різні боки. Вони піднялися майже безшумно, лише коротко блимнули індикаторами й зникли вранці, розмиваючись на фоні мертвого горизонту. Дивно, але це принесло мені майже дитяче задоволення. Наче я знову був не сам, а керував маленьким розвідувальним флотом, який розповзався по цій проклятій планеті й відкривав її секрети.

На додачу тепер у нас були супутники. Справжні, повноцінні, які можна було вивести на орбіту в спеціальній для цього ракеті. У колоніях моніторинг космосу завжди вважався не розкішшю, а обов’язковою умовою виживання. Тут, на у чужому світі, де небо здавалося майже нерухомим, супутник був не просто дослідницькою технікою. Він був шансом на виживання.

Про запуск я нікому не сказав.

Не тому, що не довіряв. А тому, що зрозумів що Борис і Софія зараз і так кожен по-своєму намагалися змиритися з тим, що сталося. Толку від них в цьому питання було мало. Я не хотів перетворювати ще один день на нараду з приреченості. Простіше було зробити все самому, тихо і без зайвих слів.

Запуск вирішив провести наступного дня.

Ракета стояла в доку, і вже сам її вигляд викликав у мене повагу до інженерної логіки тих, хто колись це придумав. Це був не саморобний девайс, який запустив з маяком раніше, не крихкий кустарний механізм. Тут усе було нормальне, серйозне, багатоступеневе. Можна сказати, майже елегантне. Але щоб вивести її з доку, довелося добряче попітніти.

У мене були дві гравіплатформи, і кожна з них, за ідеєю, мала площу вантажної поверхні три на чотири метри та могла перевозити до п’яти тонн. Ракета важила трохи більш як шість, без пального. Тобто сама по собі не катастрофа, але одна платформа не потягнула б її все одно, а особливо на поверхні планети. Тож довелося з’єднати обидві в синхронний режим і керувати ними з одного пульта. Це означало, що будь-яке моє запізнення в команді одразу давало перекіс, а будь-яка різниця в тяговому імпульсі — небезпечні крени.

Коли монтажний механізм повільно опустив ракету  на гравіплатформи, то почув, як ті майже одразу змінили тон.

Не стогін, а саме зміну гулу. Глибший, натужніший, ніби їхні приводи вмить зрозуміли, що навантаження не жартівливе. Відстань до поверхні зменшилася: замість звичних пів метра під днищем залишилося сантиметрів тридцять. Цього було досить, щоб у мене неприємно стиснулося в животі.

— Давай, помаленьку, — пробурмотів я, намагаючись тримаючи ракету в рівновазі. — Тільки без різких рухів.

Потім повільно, по сантиметру, вивіз її на безпечну, відносно рівну площину. Уже там, за допомогою всюдихода з маніпуляторами, лайок і половини власного терпіння, виставив її в ідеально вертикальне положення. Кожен маневр змушував мене здригатися. Робити це в не ідеальних умовах, під поривами вітру і з реальним дефіцитом рук усе одно доводилося старим добрим способом: терпінням й розрахунками.

Навіть не уявляю, як це можна було б зробити без такої техніки.

Потім почалося найгірше — довге, нудне і нескінченно дратівливе під’єднання шлангів для закачування пального. З’єднувачі не хотіли ставати на місце з першого разу, в них забивався дрібний пил та пісок, доводилося чистити, перевіряти герметизацію, відтягувати, повторювати, лаятися, знову чистити. На весь процес підготовки до старту, включно з перервами на їжу, у мене пішло майже десять годин.

Я встиг втомитися до того стану, коли тіло наче вже не моє, а просто додатковий інструмент, який ще якось слухається. Але коли нарешті всівся в модулі за центральний пульт і натиснув запуск, у грудях спалахнуло щось схоже на легку ейфорію.

Тепер сюди, в систему, потраплятиме вся необхідна інформація — з супутників, зондів і радарів. Не здогадки та припущення. А реальні дані.

До старту все було готово. Система зібрала усі дані та розрахувала траєкторію. Ракета вийшла на орбіту без проблем. І в цьому була майже образлива для мене легкість. Це не моя кустарна саморобка. Тут усе спрацювало як годинник. Перший ступінь. Відділення. Другий. Корекція. Вихід. Відстріл супутників. Повернення ракети. Чисто, рівно, без ривків.

Мені навіть на мить здалося, що Всесвіт дозволив мені виграти один невеликий раунд.

Супутники розкидав так, щоб по максимуму моніторити півкулю, в якій ми знаходилися, і водночас стежити за рухом небесних тіл, а саме аномалію. Усе мало працювати за для одного — визначити маршрути потенційного падіння уламків. Антигравітаційні зонди тим часом уже повертали перші карти рельєфу, і ці карти, як виявилося, були набагато цікавіші, ніж я очікував. Але справжній удар чекав трохи пізніше.

Вже за годину почали надходити перші дані. Сидячи перед екраном, і зчитуючі дані поступово відчував, як настрій змінюється. Спершу — звичне задоволення техніка, який отримав живу картину замість темряви. Потім — настороженість. А далі — холодок по спині.

Левова частка колоніального корабля вийшла з аномалії. І тепер магнітне поле планети почало її притягувати. Орбіта уламків повільно, невблаганно наближалася. За приблизними розрахунками, через два місяці велика частина корпусу ввійде в атмосферу. А далі — все залежатиме від того, як саме вона розколеться.