Частина 48.

Я лежав у каюті на спині, втупившись у сірий прямокутник стелі, який за ці дні встиг вивчити краще, ніж власні долоні. Ліжко підо мною було зручне — навіть надто зручне для людини, яка напередодні таскала по піску мертві капсули й тіла колоністів. Ергономічний матрац м'яко прогинався під спиною, але розслабитися все одно не виходило. У тілі ще сиділа втома, в очах — розбиті капсули, а в голові — той дивний, тупий гул, який з’являється після надто довгого дня, коли вже не розумієш, чи ти відпочиваєш, чи просто тимчасово не рухаєшся. 

Спогади повернулися. Капсули з колоністами, братська могила сотні людей. Наша психіка була на межі.

Борис на пів справи кинув усе і зачинився в каюті, занурившись у свою нескінченну аналітику Рою. З ним я в той момент навіть не сперечався. Він сам на це напосівся, сам вирішив, що тепер у нього нова місія, новий сенс, новий напрямок, у який можна втекти від нашого спільного провалу. Мені вистачало одного погляду на нього, щоб зрозуміти: якщо я зараз піду до нього з цим записом, він або не почує, або скаже щось таке, від чого мені захочеться викинути його зі шлюзу. Софія ж допомагала весь день, але від неї було мало користі. Вона весь час плакала. Не ридала, не кричала — саме плакала, тихо й безпорадно, наче з неї щось витікало крапля за краплею, і я нічим не міг це зупинити.

Після того як ми перетягували капсули, я зрозумів, що без гравіплатформ, які вціліли у вантажному відсіку, цей процес розтягнувся б на кілька днів. А так — хоч якось, хоч через силу, але ми змогли вантажити їх швидко і перевести в носову частину модуля. Завдяки сервоприводам скафандра, я виставляв на них капсули, фіксував ременями, штовхав далі, поки не затерпали плечі. Софія йшла поруч, тримаючи список. Вона називала номери, а я вже не чув у них людей — лише цифри. Так, мабуть, легше було не зламатися.

Тепер це все було в минулому. Ми закінчили. Ми поховали їх. Закрили люк. Заварили. Залишили їх там, де пісок і час зроблять свою роботу. 

Думками повернувся до реальності. Планшет лежав у мене на грудях, підключений до чорної скриньки “Ковчега” — я спеціально його відшукав, коли ми ховали мертвих у носовій частині модуля. Скринька була холодна, шорстка, з подряпаним корпусом і майже стертим маркуванням. Невелика, непримітна річ, а в ній інформація яка мене цікавила. Чому? Я дивився на рядки даних, що повільно розгорталися на екрані, і знову й знову повертався до одного й того самого запитання: чому Ковчег розбився?

Усе ж мало бути надійно. Автоматика повинна була вивести його на посадку. Модуль був розрахований на гірше, ніж те, що відбулося. Навіть якщо один контур відмовить, другий мав підхопити систему. Навіть якщо пил, навіть якщо турбулентність, навіть якщо критично високі температури — все одно мав бути запас міцності. Це був “Ковчег”, чорт забирай. Не консервна банка, не саморобний літальний апарат із гаража. Ковчег. Назва сама по собі обіцяла, що він безпечно довезе колоністів.

Гортав записи телеметрії майже бездумно, поки не натрапив на перший злам. На висоті п’яти тисяч метрів тиск у контурі подачі пального раптом почав падати. Причому ривками. Хоча основна помпа була справна. Вона намагалася компенсувати втрату, підвищувала подачу, працювала на межі. Комп’ютер бачив це, фіксував, коригував, приймав рішення. Але чогось не вистачало.

Звівся на лікті, потім сів. Усередині вже поворухнулася стара, знайома інженерна цікавість. Коли бачиш помилку в системі й уже не можеш її не дослідити.

— Ну гаразд перевіримо, — пробурмотів сам до себе. — Що ти там приховуєш?

Ще раз переглянув ділянку записи, де тиск почав падати, збільшив масштаб, вивів на екран схему подачі. Контур. Резервний канал. Двигун. Маневрова гілка. Усе виглядало нормально. На перший погляд. На другий — теж. Але помпа відмовила. І тільки за третім колом перевірки у мені щось клацнуло.

Помпа не ламалася. Вона працювала. Але працювала в холосту, а тоді запобіжник відімкнув її.

Відкинув планшет убік, й різко підвівся з ліжка. Усередині вже не було ні втоми, ні млявості — тільки той різкий, майже болісний імпульс, коли інженер нарешті бачить нитку, за яку треба смикнути.

— Треба перевірити технічний відсік, — тихо сказав в порожнечу каюти, натягуючи на себе робочий комбінезон. Звичка розмовляти з собою вже надійно закріпилася.

Технічний відсік зустрів мене звичним запахом металу, мастила і нагрітого пластику. Підсвічування було тьмяне, жовтувате, і від цього все здавалося безтурботним та безпечним. Спустився в інженерне відділення, туди, де були магістралі, сервоприводи, клапани, вузли, від яких залежало все, що впливало на політ. Першим ділом перевірив пульт управління. Потім резервні канали. Потім автоматику. Потім ще раз, уже з лайкою.

Майже годину  лазив по нутрощах системи, поки не знайшов те, що не було видно з першого погляду.

Апаратна станція була заблокована.

Шлюз не відкривався з пульта. Система вперто залишала його в закритому режимі, ніби щось у самому корпусі не давало доступу. Я спершу спробував обійти блокування через сервісний інтерфейс, потім через аварійний код — надарма. Нарешті, коли терпіння вже почало перетворюватися на роздратування, застосував силу важеля й відкрив його вручну.

І одразу ж спрацювала сигналізація.

Гучне, різке виття роздерло тишу технічного відсіку так, повітря почало засмоктувати так, що в мене залоскотало за скронями. На панелі загорілося червоне попередження: РОЗГЕРМЕТИЗАЦІЯ / НЕБЕЗПЕКА / ТОКСИЧНЕ СЕРЕДОВИЩЕ.

— Ну звісно, — прошипів крізь зуби.

Довелося повертатися за скафандром. Кожен крок назад здавався дурною, принизливою паузою в гонитві за відповіддю. Швидко натягнув шолом, перевірив ущільнення, ввімкнув внутрішній контур і знову пішов у відсік.

Коли знову зайшов в апаратну, то вже знав, що знайду щось погане. Просто не знав, наскільки. Причина аварії була не в помпі.

Обшивку пробив уламок.

Не велика пробоїна, з розірваними краями, та нерівною формою, розміром з три пальці. Невеликий, але дуже злий шматок металу, який влетів у корпус під час посадки. Він пройшов крізь зовнішню обшивку, вдарив у магістраль і пошкодив одразу два контури — основний і аварійний — по яких пальне подавалося до двигунів. Систему не зупинило одразу тільки тому, що помпа ще деякий час намагалася прокачати пальне через розірваний канал, компенсуючи втрату. Тим сами збільшуючи отвір. А комп’ютер тим часом намагався виконати маневр посадки. Без тяги у двигунах. Без шансу на успіх.