Частина 47.

Минуло кілька днів з того моменту, як Сергій зробив свій вибір.

Ці дні тяглися, мов густа смола — липкі, безформні, без початку та кінця. Вони обволікали нас гнітючою тишею, якої не могли заповнити ані рівне гудіння реактора, ані монотонний тон системи забезпечення. Ми троє блукали "Ковчегом", як привиди у власній могилі. Зустрічалися в коридорах, ненадовго зупинялися, обмінювалися порожніми, настороженими поглядами та розходилися знову, кожен до свого кутка.

Повітря всередині здавалося важким, просоченим чимось невидимим — сумішшю озону від електроніки, металічного присмаку рециркуляції й того особливого, задушливого запаху, який залишає по собі смерть. Сергій залишив після себе не просто тіло. Він залишив зяючу діру в нашій і без того крихкій реальності. Його медичні інструкції для Софії та Бориса досі лежали на столі кают-компанії. Я проходив повз них і щоразу ловив себе на думці, що ненавиджу цей листок. А, найбільше, ненавиджу його егоїзм. Він просто втік, скинувши всю відповідальність на нас.

Щоб не збожеволіти остаточно і не почати кидатися одне на одного просто від тиші, вирішив, що нам потрібна робота. Фізична, груба, така, що змусить м'язи горіти, а голову — вимкнутися. Одного дня оголосив, що ми будемо будувати нормальний перехідний шлюз. Постійно видиратися на п'ятнадцятиметрову висоту по скобах, як мавпи на пальму, вже набридло. Моя рука ще віддавала болем при навантажені, а Борис та Софія ще до пуття не відновилися.

Мені здалося, що спільна праця нас згуртує, нагадає, що ми — команда, яка пройшла тести на психологічну сумісність ще на Землі. Але помилявся. Тести не враховували кінець світу. Робота не йшла. Вона розвалювалася на шматки, як і ми самі.

Я витягнув зі складу аварійний тунельний модуль. Важка, громіздка конструкція з титанових сплавів. Борис і Софія прийшли допомагати, але ми рухалися, як зламані маніпулятори з роз синхронізованим софтом. Ніхто не хотів бути тут.

— Тримай лівий край! — крикнув Борису крізь шум плазмового різака, намагаючись відрізати покручену обшивку біля старого розлому на нижній палубі.

Борис тримав напрямну балку, але його очі були скляними. Його думки блукали десь інде. Металева балка поїхала, змістивши центр ваги всієї конструкції.

— Чорт забирай, Борисе! — я ледь встиг відсмикнути ногу, коли півтонни металу гупнуло об підлогу за міліметр від мого черевика, викресавши сніп іскор. — Ти що твориш?!

Він кліпнув, наче прокидаючись, але замість вибачення на його обличчі з'явилося роздратування.
— Не репетуй на мене, — різко відповів він, кидаючи свої рукавиці на підлогу. — Я тримав, як міг. Може, якби ти розрахував кут зрізу нормально, вона б не впала.

— Кут зрізу нормальний! Ти просто дивишся в нікуди замість того, щоб слідкувати за роботою! — я відкинув маску на потилицю, відчуваючи, як закипає кров. — Якщо ти хочеш сидіти й скиглити над тим що відбулося у медблоці — йди! Я сам усе зроблю. Як і робив усі ці місяці!

Борис ступив крок до мене, стиснувши кулаки:
— Ти хто такий, щоб мені вказувати? Роби свою роботу — технік! Йому допомагають, а він ще фиркає!

— Припиніть! Обидва! — голос Софії зірвався на неприємний, високий фальцет.

Вона стояла поруч із переносним прожектором. Мала світити мені на шов, але промінь постійно тремтів і сповзав убік. Я подивився на неї. Її обличчя було сірим, очі — червоними від недосипу і сліз. Вона сортувала ліки всю ніч. Я чув, як вона перебирала блістери, знову і знову, ніби шукала там пігулку від того, що сталося з нами.

— Софіє, — я глибоко вдихнув, намагаючись знизити тон. — Світло на стик, будь ласка. Не на стіну. Ми маємо заварити цей контур до вечора.

— Та свічу я на стик, — огризнулася вона, і в її голосі не було нічого від того спокійного психолога, яким би вона мала бути. — Може, якби в тебе не тремтіли руки, ти б бачив, що вариш. Ми всі виснажені, Руслане. Ти заганяєш нас, як робочих волів, щоб не думати про те, що Сергій убив себе через те, що ми йому дозволили!

Ці слова вдарили, як батіг. Я відчув, як зводить щелепи.
— Я йому нічого не дозволяв. Він зробив вибір.

— Ти був там! Ти міг вибити той шприц! — Борис підтримав її, його голос сочився отрутою. — Але ти стояв і дивився. Бо тобі так зручно, правда? Менше людей — більше кисню!

Я вимкнув різак. Тиша, що впала на відсік, здавалася гучнішою за звук плазми. Підійшов до Бориса впритул. Він був вищий за мене, кремезніший, але зараз мене це не хвилювало.
— Ще раз скажеш щось подібне, — процідив крізь зуби, — і ти підеш дихати киснем назовні. Без скафандра. Зрозумів?

Борис важко дихав, дивлячись мені в очі. Софія підбігла і стала між нами. Її плечі здригалися, але вона не плакала — просто намагалася стримати істерику. 

— Перерва, нам треба відпочити — гримнув Борис.

Ми монтували цей клятий шлюз чотирнадцять годин замість запланованих п'яти. Працювали в токсичному, задушливому мовчанні. Я зривав різьбу на герметичних болтах, бо давив на ключ із такою люттю, ніби хотів розчавити їм черепи. Мені довелося висвердлювати їх і ставити нові, витрачаючи дорогоцінні запчастини, супроводжуючи це глухою лайкою. На додачу порізав палець об гострий край обшивки, забруднивши кров'ю комбінезон, і довго не міг зупинити кровотечу. Софія навіть не поворухнулася, щоб дістати аптечку. Вона просто світила ліхтарем, дивлячись на мою кров порожнім поглядом.

— Тиск падає, — сухо констатував Борис, дивлячись на датчики, коли ми спробували зробити перший тест на герметичність. — правий шов. Пропускає. Твоя робота, інженере.

Я вдарив кулаком по металевій стіні. Гучний дзвін рознісся коридором, змусивши їх обох здригнутися.
— Я знаю, що він пропускає! — гаркнув на них. — Тому що варю його наосліп! Бо хтось не може тримати довбаний ліхтар рівно!

Знову опустив маску, запалив дугу і почав накладати новий шар плазми поверх старого. Це виглядало як робота дилетанта, який просто хоче замазати дірку і сховатися від решти Всесвіту. Як і все, що ми робили зараз.