Частина 46.

Рій наближався до нас. Здавалося, він став ще більшим, ще щільнішим після того, як я бачив його востаннє. Він опустився поруч із нами, ніби живий туман. Його внутрішні частки пульсували холодним, неоновим світлом.

Сергій, почувши рух, різко обернувся.

— Що... що це таке?! — вигукнув він, відсахуючись від капсули. Його рука інстинктивно потягнулася до пояса, де висів паралізатор.

— Спокійно! Сергію, не роби різких рухів! — кинувся між ним і Роєм. — Це Рій Штучна форма життя. Я тобі розповідав. Вона не ворожа.

Але істоті зараз не було діла ні до мене, ні до моїх пояснень. Його "увагу" привернула відкрита, пошкоджена капсула і тіло всередині неї. Для нього це був новий, невідомий об'єкт. Мертва органіка в поєднанні зі складною технологією.

Частина фіолетової хмари відокремилася і тонким струмком просочилася крізь тріщини у склі капсули №62. Наночастинки почали повільно огортати голову Марини, проникаючи крізь її волосся, ніби інопланетний вінець.

— Відійди від неї! — закричав Сергій і рвонувся вперед, готовий бити цю субстанцію голими руками.

— Стій! — вхопив його за плече. — Він не шкодить! Він просто аналізує! Це його спосіб пізнання світу! Він робив так із моїм скафандром!

Сергій вирвався, але зупинився, важко дихаючи. Його погляд впав на екран медичного дешифратора, який все ще був підключений до капсули.

І раптом він завмер. Його очі широко розплющилися.

— Що за ... — прошепотів він.

Він впав на коліна, підхопив прилад і почав гарячково перемикати режими відображення.

— Сергію? Що не так? — запитав, відчуваючи, як по спині повзе холодок.

— Електромагнітні сплески, — він говорив швидко, уривчасто, ніби боявся, що думка втече. — Дуже слабкі, але вони є. Тут, у корі головного мозку.

— Але ж ти сказав, що вона мертва.

— Вона мертва! Біологічно мертва! Тканини розкладаються. Але... — він підняв на мене погляд, у якому блищало щось середнє між жахом і безумством. — Але її нейронна архітектура ще не зруйнувалася повністю. Температура була низькою, розпад йшов повільно. Ця... ця твоя хмара. Вона не просто сканує тканини. Вона копіює малюнок! Вона зчитує карту синапсів!

Я подивився на Роя. Фіолетове світло навколо голови Марини пульсувало в чіткому, ритмічному такті, що підозріло нагадував ритм енцефалограми.

— Руслане, — Сергій схопив мене за рукав скафандра. Його пальці вп'ялися в мій комбінезон, як лещата. — Ти казав, що можеш з ним спілкуватися. Що у тебе є перекладач.

— Так, мій планшет переводить його ультразвукові та візуальні патерни, але...

— Запитай його! — Сергій майже кричав. — Запитай, що він зараз робить! Чи може він зберегти цей малюнок?! Чи може він перенести матрицю її свідомості у свої наноструктури?!

Я відсахнувся від нього, наче він був прокаженим.

— Сергію, ти збожеволів. Ти чуєш, що ти говориш? Це не людина! Це не органіка, рій штучні наночастинки! Навіть якщо він збереже карту її нейронів, це не буде вона! Це буде просто цифровий зліпок, відлуння! Мертвий файл!

— Запитай його!!!

Його крик зірвав би мені вуха, якби не автоматичне приглушення в шоломі. Він був у розпачі. Він хапався за цю соломинку так відчайдушно, що я зрозумів: якщо я зараз не виконаю його прохання, він просто збожеволіє прямо тут, на піску.

Тремтячими руками я дістав свій планшет-перекладач і повісив собі на груди..

— Рій, — промовив, намагаючись підібрати правильні концепти для нашої примітивної "мови без слів". Колірна палітра та форми відобразилися на планшеті, а з динаміків лунав, ультразвук. — Ти зберігаєш її архітектуру?

Відповідь прийшла не одразу. Рій змінив колір на глибокий синій, його частки закружляли швидше. Проєкція рухомого рядка з'явилася на візорі мого шолома:

[Аналіз структури. Висока щільність інформації. Зв'язки деградують. Ми можемо зафіксувати матрицю до повного розпаду. Реплікація інфо-коду можлива в моїх вузлах.]

— Він каже... каже, що може зберегти її матрицю, — спокійно повідомив Сергію. — Але він попереджає. Це буде лише інформація. Патерни поведінки. Алгоритми того, як вона думала. Це не поверне її до життя.

Сергій дивився на капсулу. Його дихання вирівнялося. Істерика зникла, поступившись місцем холодній рішучості. Тій самій, з якою він будив колоністів.

— Нехай робить, — сказав він. — Зчитай її всю, до останнього синапса.

Наступні двадцять хвилин ми стояли мовчки. Рій пульсував, огортаючи мертве тіло, "випиваючи" з її руйнівного мозку все, що робило Марину Ларченко людиною — її спогади, її звички, її любов. Це виглядало моторошно. Це було схоже на некромантію, змішану з вищою математикою. Мене нудило від усвідомлення того, що ми зараз робимо. Ми творили Франкенштейна.

Коли фіолетова хмара нарешті відступила від капсули, Рій зібрався в щільну сферу і завис над нами. Він світився якось інакше. Мені здалося, що його хаотичні імпульси стали більш... впорядкованими.

Сергій підійшов до капсули, й довго дивився на обличчя дружини. Потім промовив.

— Допоможеш її поховати?

— Так звісно.  

За пів години, ми викопали яму і перенесли туди капсулу з тілом. Сергій взяв жменьку піску і першим кинув по верх імпровізованої труни.

— Прощавай, — тихо сказав він.

Зворотний шлях до "Ковчега" ми пройшли в абсолютній тиші. Рій лишився біля носової частини досліджуючи чим можна підкріпитися. Коли ми зайшли в шлюз і зняли скафандри, Сергій не пішов до житлового відсіку. Він сів на підлогу прямо в шлюзі, обхопивши голову руками.

Я розповів про те, що сталося, Софії та Борису. Софія, як психолог, була категорична.

— Руслане, це жахливо, — прошепотіла вона, нервово ламаючи пальці. — Це найгірше, що могло статися. Ви не дали йому відпустити її. Цей цифровий зліпок... він лише ускладнить його травму. Він буде шукати її в цій хмарі, говорити з нею, і поступово втратить зв'язок з реальністю. Ми маємо ізолювати його від цієї ройової істоти.