Частина 45.

Я залишив Сергія наодинці з монітором, на якому застигло обличчя його дружини. Зайшов до себе в каюту та зачинився. Повітря тут здавалося густим і задушливим, хоча датчики показували ідеальну норму.

Наступні кілька годин розтягнулися в суцільну, тривожну нескінченність. Хотілося відволіктися, щось зробити. Пішов на склад, почав безглуздо перебирати інструменти та чекати. Чекати на крик або звук розбитого монітора.Та нічого не відбувалося. Я боявся дивної реакції Сергія. Переживав, що він спробує щось заподіяти собі. Навіть вивів зображення з усіх камер собі на комутатор, аби контролювати його дії, та в разі чого прийти на допомогу.

Але коли двері нарешті роз'їхалися і Сергій вийшов до мене, він не був схожий на зламану людину. Навпаки. Здавалося, що він зібрався, зіщулився і перетворився на суцільний клубок натягнутих сталевих нервів. Його обличчя було блідим, як стіни в модулі, а очі — пронизливо холодними. Броня професіоналізму закрила його зсередини на всі замки.

— Руслане, — голос його звучав рівно, без жодної емоційнї. — Я перевірив протоколи тих двох, що залишилися. Вони стабільні й, є шанс без важких наслідків їх розбудити.

— Сергію, чи можу тобі чимось... — почав був, але він підняв руку, зупиняючи мене.

— Ні. Ніяких співчуттів. Зараз не до цього. Ми маємо вивести їх із кріосну. Поки є ресурс і поки можу контролювати процес. Ти запускаєш апаратну частину. А я беру на себе біологію.

Не став з ним сперечатися. У його тоні було щось таке, що змушувало підкорятися. Він знайшов для себе єдиний можливий якір у цьому пеклі. Рятувати кого можна — це обов'язок лікаря.

Процес пробудження Бориса Мірошниченка та Софії Пасенко пройшов інакше, ніж у Сергія. Тепер керував не комп'ютер, а геній нейрохірургії. Сергій діяв філігранно. Він під'єднав свій планшет безпосередньо до портів капсул, постійно коригуючи дози препаратів, змінюючи криву температурного нагріву, нівелюючи мікроспазми судин. Його пальці пурхали над клавіатурою; він бурмотів собі під ніс медичні терміни, здавалося, відчуваючи стан пацієнтів кінчиками нервів.

Борис, кремезний ксенобіолог, прокинувся першим. Він довго і важко кашляв, випльовуючи залишки стабілізаційної рідини, але вже за пів години міг сидіти та тримати склянку. Софія прийшла до тями тихіше, її погляд довго блукав відсіком, перш ніж сфокусувався на нас. З носа в неї пішла кров і Сергій, наказав оперативно її покласти в автодок. Там ініціював протокол діагностики та лікування. Збій в системі охолодження її капсули та втрата живлення далися в знаки. 

Сергій ввів її в штучну кому і запрограмував на поступове відновлення мозку після крововиливу. Автодок далі робив усе сам. Софія мала прийти до тями за добу. 

Наступного ранку автодок просигналізував про позитивні результати лікування вчительки. Коли вона отямилася, то виглядала вже суттєво краще, й ми всі зібралися на камбузі.

Сергій розповів про нашу ситуацію обом новеньким.

Він не пом'якшував ударів, не робив ліричних відступів, як це намагався робити я. Він доповідав їм про катастрофу "Соляріса-3", про загибель тисяч людей і про наше безнадійне становище так, ніби зачитував медичну карту безнадійно хворого пацієнта на консиліумі. Сухо. Чітко. Безжально.

Я бачив, як блідне Борис, як він стискає кулаки так, що кісточки стають білими. Бачив, як Софія прикриває рот рукою, а в її очах збираються сльози жаху. Але ніхто з них не зірвався в істерику. Можливо, їх втримала саме ця стримана, крижана беземоційність Сергія. Він не дав їм простору для паніки.

— Ми всі живі, — підсумував Сергій, завершивши свою доповідь. — Реактор дасть нам час. Руслан забезпечить технічну підтримку. Ви — спеціалісти у своїй царині. Плачте, якщо хочете, але потім ми маємо думати, як існувати далі. А зараз — маю вирішити одну справу. Особисту.

Він обернувся до мене.

— Руслане. Мені потрібен скафандр.

Я напружився.

— Навіщо? Назовні зараз не найкращий час для прогулянок, Сергію. Ти ще не відновився…

— Ти знаєш навіщо, — він зробив крок до мене, і в його очах побачив ту саму чорну безодню, яку бачив на екрані. — Моя дружина. Вона там. Я маю побачити тіло.

— Сергію, це безумство. Можливо, її капсулу розірвало. Раптом, нічого не залишилося, окрім понівеченого тіла. Ти лише травмуєш себе ще більше.

— Я. Маю. Її. Побачити — кожне його слово падало, як свинцева гиря. — Я лікар і  чоловік. Мушу її поховати, а не залишити гнити по серед пустелі.

Борис хотів щось сказати, мабуть, спробувати його відмовити, але Софія торкнулася його руки та ледь помітно заперечливо хитнула головою. Як психолог, вона розуміла: якщо ми зараз відмовимо Сергію, ця пружина всередині нього вистрілить з такою силою, що знищить його самого і, можливо, всіх нас. Фізичне підтвердження смерті було єдиним способом закрити цей гештальт.

— Добре, — важко зітхнув. — Ходімо на технічну палубу. Там є резервні скафандри.

Одягання зайняло багато часу. Сергій плутався в ременях, його м'язи все ще погано слухалися, але він уперто відмовлявся від моєї допомоги. Коли ми нарешті загерметизували шоломи й вийшли через верхній шлюз на дах "Ковчега", сонце Русландії вже хилилося до горизонту, заливаючи пустелю багряним, кривавим світлом.

Ми спустилися по скобах і попрямували туди, де в пісок зарилася передня, розірвана частина модуля. Йти було недалеко, метрів сорок, але для Сергія кожен крок давався з титанічним зусиллям. Я чув його хрипке, переривчасте дихання у динаміках шолома.

Перед нами виросла гора покрученого металу. П'ята секція взяла на себе основний удар об ґрунт. Її сплющило, як фольгу. Ми пробиралися крізь уламки обшивки, переступаючи через обірвані кабелі, що стирчали, наче кишки мертвого звіра. Частину шляху доводилося розчищати плазмовим різаком.

— Де? — глухо запитав Сергій.

Я звірився з сонаром скафандра і планом корабля.

— Туди. Під тією балкою.

Ми підійшли до нагромадження титанових плит. Під ними, наполовину засипана піском, лежала кріокапсула №62. Захисний кожух був пробитий у кількох місцях, скло вкрите густою павутиною тріщин.