Частина 44.

На екрані головної консолі загорілося зеленкувате повідомлення: "До повного пробудження: 10:00".

Почався зворотний відлік. Цифри змінювалися одна за одною, безжально відміряючи останні хвилини сну Сергія Ларченка. Я стояв біля екрана і пильно слідкував за параметрами, хоча чудово розумів, що абсолютно ні на що не впливаю. Діаграми тиску, криві серцевого ритму, показники насичення крові киснем, дані про нейронну активність, які суцільним потоком йшли на екрані, можливо, говорили б про щось важливе спеціалісту. Але для мене це були просто набір цифр. Я був інженером по залізу, а не по тілу. Все, що міг зробити — це сподіватися, що автоматика не дасть збій на фінальному етапі.

"01:00... 00:30... 00:10..."

Коли час вичерпався, пролунав тихий мелодійний сигнал. Капсула номер один із протяжним шипінням випустила залишки газової суміші, і важка кришка плавно, з ледь чутним гудінням сервоприводів, відкинулася назад.

Одразу ж увімкнувся стандартний запис протоколу пробудження. Приємний, штучно синтезований жіночий голос наповнив відсік:
— Вітаємо вас. Процес кріогенного сну успішно завершено. Будь ласка, зберігайте спокій. Ваше тіло може відчувати тимчасову слабкість. Залишайтеся в капсулі до прибуття медичного персоналу.

Цей голос, такий звичний і правильний для нормальної колонізації, зараз звучав як жорстокий жарт.

Підійшов ближче, намагаючись не робити різких рухів, щоб не налякати його. Сергій розплющив очі. Спочатку його погляд був скляним, розфокусованим, спрямованим кудись у стелю відсіку. Зіниці повільно звузилися, реагуючи на світло. Потім він спробував повернути голову. Його обличчя скривилося від болю — м'язи, що спали десятки років, бунтували проти найменшого руху.

Нахилився над ним і якомога спокійніше, намагаючись додати голосу впевненості, промовив:
— Вітаю. Давай допоможу тобі піднятися.

Він не заперечував. Не питав "хто ти?" чи "де ми?". Він просто кліпнув на знак згоди. Я обережно підсунув руку під його спину і допоміг прийняти напівсидяче положення. З бічної панелі капсули з тихим клацанням виїхала спеціальна підставка зі склянкою води, збагаченої електролітами. Сергій узяв її тремтячими пальцями, розхлюпавши кілька крапель на білий комбінезон, і випив усе одним махом, жадібно ковтаючи.

Я дав йому ще кілька хвилин, щоб стабілізувати дихання, а потім провів його до сусіднього приміщення — невеликої каюти, яку ще вчора облаштував як тимчасову зону відпочинку для себе, стягнувши туди пару розкладних ліжок з матрацами зі складу.

Йдучи до каюти, помітив, як до нього повертається контроль над тілом. Крок ставав твердішим, наслідки кріосну — дезорієнтація та м'язова слабкість — поступово відступали завдяки потужним стимуляторам, введеним системою перед пробудженням.

Він сів на ліжко, потер скроні довгими, тонкими пальцями хірурга і, нарешті, заговорив. Голос його був хрипким, наче поцяткованим іржею від довгого мовчання.

— Щось сталося? — запитав він, не підіймаючи на мене очей. — За протоколом першим мав прокинутися капітан, старпом тоді голова мед служби. Ти... ти не схожий на ні на кого.

Я лише важко зітхнув, відчуваючи, як до горла знову підступає клубок.

Сергій підняв погляд. Його сірі очі, які ще хвилину тому здавалися каламутними, тепер стали гострими, пронизливими та дуже холодними. Він просканував моє обличчя, мій брудний комбінезон, навколишнє оточення.

— Наскільки все погано? — запитав затримавши погляд на мені. Жодної паніки. Тільки суха, професійна оцінка ситуації.

Я стояв перед ним і не знав, що відповісти. У моїй голові крутилися десятки варіантів. Чи вивалювати на нього відразу всю правду, важку, яка тисне гірше за перевантаження у 10G? Чи давати інформацію поступово, порціями, аби не шокувати його психіку, щойно вирвану з небуття? Вирішив, що маю притримати найгірше на потім. Можливо, варто почати з технічних деталей.

— Мене звати Руслан. Я інженер-технік, відповідальний за справність рятувальних капсул, — почав, намагаючись звучати як по інструкції. — Ми...

— Руслане, — він перебив мене сухо і різко. — Давай усю інформацію. Без фільтрів і заспокійливих пігулок. Я лікар. Маю знати точний діагноз.

Його тон не залишав місця для суперечок. Він вимагав правди, якою б вона не була. І тоді я здався.

Сів у крісло навпроти нього, нахилився вперед і почав розповідь. Почав із самого початку: від тієї миті, коли чергові датчики "Соляріса-3" завили про наближення гравітаційної аномалії. Розповів, як корабель рвало на частини, як опинився сам у своєму модулі на цій безіменній, мертвій планеті. Розповів про радіацію, про отруйну атмосферу, про свої перші місяці виживання і про метеоритний дощ, який ледь не поховав мене живцем. Згадав про перший контакт з Роєм.

Розповів про запуск маяка і про те, як побачив падіння їхнього "Ковчега". Про п’ятиденний шлях сюди, і шок від розірваного корпусу колоніального модуля. Я не приховав нічого. Навіть математику смерті — каскадне відключення капсул, яке вбило понад сто людей тільки в цьому відсіку.

Сергій не перебивав. Він не поставив жодного питання, на його обличчі застигла маска незворушності. Він просто сидів на ліжку і слухав. Але мені здавалося, що з кожною моєю фразою, з кожною отриманою інформацією, він ставав усе меншим, усе старішим і сумнішим. Життя ніби витікало з нього, залишаючи лише порожню оболонку. Час від часу він робив повільний ковток свіжої води зі склянки та інколи ледь помітно хитав головою. Чи то на знак згоди з моїми технічними висновками, чи то від усвідомлення абсолютної, невідворотної критичності нашої ситуації.

Коли закінчив свою розповідь, запанувала тиша. Вона була важкою, та гнітючою. Чути було лише рівномірне гудіння вентиляції. Я мовчав, даючи йому час. Було очевидно, що йому неймовірно важко усвідомити масштаб того, що відбулося. Його світ був знищений, поки він спав.

Ми сиділи так хвилин десять. Нарешті Сергій поставив порожню склянку поруч біля ліжка.