Частина 41.

Перший день нашої подорожі пройшов без пригод, перетворившись на суцільний, розтягнутий у часі тест на витривалість. Ми монотонно йшли вперед, намагаючись тримати стабільний темп, щоб не збивати дихання і не спалювати кисень швидше, ніж розрахував мій комп’ютер. Пісок планети, зазвичай такий сипучий і зрадливий, після метеоритного дощу місцями спікся у тверду кірку, що робило рух трохи легшим, але водночас небезпечнішим — кірка іноді провалювалася під черевиками з гучним хрускотом, змушуючи мене втрачати рівновагу.

Погода, на диво, трималася хороша. Температура навколишнього середовища завмерла в межах п'яти-шести градусів тепла. Для цієї планети це був справжній курортний сезон. Від постійного фізичного навантаження — тягнути за собою частину припасів виявилося не так уже й просто навіть при місцевій гравітації — я швидко почав пітніти. Щоб не витрачати зайву енергію акумуляторів скафандра і не зваритися у власному соку,  повністю відімкнув контур активного підігріву. Тепер мене гріло лише власне тіло та термоізоляція костюма.

Декілька разів ми зупинялися на пів години.  Сідав прямо на санчата, пив воду через трубку в шоломі, ковтав енергетичну пасту і намагався дати відпочинок затерплим м'язам. Рана на руці пульсувала глухим, тупим болем, але знеболювальне робило свою справу, перетворюючи цей біль на фоновий шум, з яким можна було миритися. Рій під час моїх привалів не відпочивав. Здавалося, він взагалі не знав поняття втоми. Маючи нагоду, він невтомно визбирував кругом дрібні метеоритні шматки від нашого розірваного колоніального корабля. Фіолетова хмара то розтягувалася над піском, то збиралася в щільну кулю, поглинаючи титанові уламки. Це виглядало так, ніби химерний інопланетний звір іде по сліду зі хлібних крихт.

Коли почало сходити холодне місцеве світило, заливаючи пустелю блідим, блакитно-синім світлом, вирішив подрімати пару годин. Повноцінний сон влаштувати не було де — розкласти намет чи збудувати укриття означало б втратити дорогоцінний час. Тому просто спирався спиною на пісочну дюну, фіксував суглоби скафандра в жорсткому положенні й відключався, провалюючись у важку, без сновидінь темряву.

Так монотонно й виснажливо продовжувалася наша подорож три дні. Крок за кроком. Кілометр за кілометром. Пейзаж майже не змінювався, перетворюючи час на тягучу, сіру масу.

На четвертий день ми нарешті дійшли до гряди скелястих виступів. Це був останній орієнтир, який зафіксував мій аеростат, коли складав карту місцевості. Чорні, вивітрені часом базальтові зуби стирчали з піску, ніби ребра гігантської мертвої тварини. Стояв біля них, спираючись на імпровізовану упряж, і дивився вперед. Далі на моїх картах була суцільна біла пляма. Тільки невідомість.

Саме на четвертий день втома почала даватися взнаки по-справжньому. Це вже була не та втома, яку можна зняти коротким відпочинком чи ковтком води. Це було глибоке, клітинне виснаження. Мої рухи стали механічними, суглоби скафандра здавалися налиті свинцем, а кисень у легенях залишав після себе сухий, пекучий слід. Ми зупинялися все частіше. Почав обманювати сам себе. Робив час на сон ще коротшим, сподіваючись наздогнати втрачений на зупинках. Це була помилка. Мозок, недоотримуючи відпочинку, почав грати зі мною в ігри. Тіні від каменів здавалися мені уламками корабля, а шум вітру в мікрофонах шолома час від часу складався у фантомні людські голоси.

На п'ятий день прокинувся від того, що автоматика скафандра подала легкий вібросигнал — час підйому. Розплющив очі, кліпаючи від сухості під повіками. Навколо розкинулася сіра, холодна пустеля.

Як завжди звично озирнувся, шукаючи очима фіолетову хмару.

Молодший Рій зник.

Повільно підвівся, прокручуючись на місці. Подивився за скелю, під якою спав. Подивився на горизонт. Нічого. Жодного руху, жодної ознаки його присутності. На сонарі  блимала тільки моя власна зелена мітка.

Що ж, це мене неприємно вразило. За ці дні звик до його мовчазної компанії більше, ніж хотів би собі зізнатися. Його присутність давала ілюзію, що я не один у цьому мертвому світі. Чому він зник? Чи відчув він близькість власного розбитого корабля і вирушив туди? Чи, можливо, зібраного титану стало достатньо для якогось внутрішнього процесу, який вимагав ізоляції? А може, рівень фонової радіації знову почав зростати, і його наноструктури не витримали?

— Надіюсь, у тебе була дійсно важлива причина ось так зникнути, друже, — прохрипів в порожній ефір. Відповіді, звісно, не було.

Засмучуватися чи впадати в паніку не було часу. Потрібно було рухатися далі. Оцінивши свої сили й вагу санчат, прийняв раціональне, хоч і ризиковане рішення. Залишив під однією зі скель частину провізії та один запасний балон з киснем. Зробив таку собі схованку. Відзначив координати в пам'яті комп'ютера. Якщо повертатимусь цим шляхом — а я мав ним повертатися, якщо хотів жити — ці запаси стануть моїм порятунком на зворотному шляху. Без них санчата стала значно легшими, і я зміг додати у швидкості.

Йшов уже близько години, подумки проклинаючи кожен камінь на своєму шляху, коли раптом мій мозок ніби прошив електричний розряд.

Динамік у шоломі ожив.

Це не був голос. Це був короткий, ритмічний писк, який пробився крізь шум вітру. Завмер на місці, боячись навіть дихати, думаючи що це почулося. Писк повторився. Три короткі, пауза, три короткі.

Мій комп'ютер миттєво розшифрував його, вивівши на візор яскраво-жовтий рядок тексту. Це був автоматичний сигнал про порятунок. Стандартний протокол "Соляріса-3", який активується при аварійній посадці. Передача на всіх частотах та звуком. 

Ця новина вдарила в голову сильніше за будь-який стимулятор. Отже, "Ковчег" не просто впав. Він досі має живлення! А якщо є живлення, значить, реактор або резервні батареї цілі, і системи життєзабезпечення можуть працювати!

— Давай, Руслане, вперд! — крикнув сам до себе, рвонувши вперед так, ніби щойно вийшов з дому, а не йшов пішки п'ять днів.