Частина 38.

Тиск почав падати. Повітря рідшало, вуха заклало. Автоматика негайно опустила аварійні шторки, розділивши модуль навпіл, але основна каюта залишалася в зоні розгерметизації.

— Лайно! — крикнув, підхоплюючись. — Латки! Де мої латки?!

Кинувся до аварійного набору ремонту корпусу. Композитні пластини, швидкотвердіючий герметик, заклепувальний пістолет — все полетіло на підлогу.

Рій уже був під отвором у стелі. Він розширився, перетворившись на щільну мембрану, що затягнула діру зсередини, як живий корок.

[Ми тримаємо. Але тиск тисне зсередини. Потрібне механічне підсилення.]

— Буде, — просичав, відкриваючи балон із герметиком.

Наніс товстий шар навколо країв отвору в даху, потім притиснув до нього композитну пластину — прямокутник, трохи більший за діру. Рій, відчувши дотик, розтягнувся під нею, заповнюючи проміжок і втискаючись у всі щілини, ніби клей із власним інтелектом.

Заклепувальний пістолет тріщав, як автомат.

Одна клепка. Друга. Третя. Кожна вганяла пластину в метал. Тиск вирівнювався, датчики перестали миготіти червоним, перейшли в жовтий.

— Верх є, — видихнув хапаючи повітря наче риба викинута на берег. — Тепер низ.

Ще складніше було з підлогою. Другий отвір вів прямо назовні, до піску. Його діаметр був меншим, але цього вистачало, щоб втрачати кисень. Я відчував тонкий потік холодного повітря, що тягнувся вниз, як невидима струменева течія.

— Обіцяю, — пробурмотів собі під ніс, — якщо ми це переживемо, на ліжком встановлю додатковий захист.

[Рекомендую перенести тебе в інше місце.] — заметушився Рій, але одразу ж розщепив частину себе й спрямував її до підлоги.

Я ввігнав ще одну пластину в підлогу. Герметик шипів, коли стикався з нагрітими краями. Рій знову став прошарком між корпусом модуля та латкою — додатковим ущільнювачем.

Врешті система герметизації перевела сигнал у зелений. Тиск стабілізувався на нормальному рівні.

Я опустився на підлогу, спираючись спиною об стіну. Рука пульсувала, голова гуділа, дихання було важким.

— Пронесло, — ледь вимовив витираючи піт з чола. — Модуль — підлатаємо. Ми — живі. Вітряку напевно гаплик, але… так вже буде.

Рій повільно стиснувся в кулю, повертаючи собі звичну форму.

[Модуль — не міцний. Він не витримав.]

— Я це знаю, — криво всміхнувся у відповідь. — Але тепер у нас є ще один досвід, яким можна похвалитися перед… ну, кимось. Колись.

Тиша повернулась поступово. Удари по корпусу стали рідкісними, потім зникли зовсім. За ілюмінатором — звичайний пейзаж: пісок, гори, холодне світило на небі. Ніби нічого й не було.

Тільки дві латки — на стелі й на підлозі — та ниючий біль у руці нагадували, що небеса сьогодні вирішили постукати до нас набагато настирливіше, ніж зазвичай.

Заплющив очі й дозволив собі кілька хвилин просто дихати.

Десь там, далеко, моя ракета летіла в невідомість, а можливо вже і не летіла. Тут, всесвіт щойно нагадав, що він не тільки байдужий, а й часом дуже активний у своєму бажанні знищити все, що ти будуєш.

— Ну що, — сказав нарешті підходячи до ліжка. — Додаємо до списку: «пережив метеоритний дощ». Скоро мені доведеться заводити окремий розділ «Як я випадково не помер».

[Ми можемо допомагати вести статистику.] — тихо відповів Рій. — [Але ти й без того добре її поповнюєш.]

— О мені здається в когось є почуття гумору, — посміхнувся дивлячись на істоту. — Гаразд, ти записуєш, а я… намагаюся не вичерпати ліміт везіння.

Хоча в глибині душі знав, що так довго мені щастити не буде. Після такого навіть думки ходили обережно, навшпиньки.

Мені було цікаво, як там старший Рій і чи не дісталося йому від метеоритного дощу. Вектор цієї стихії проходив якраз у той бік, де лежав його корабель — наче Всесвіт навмисно цілив по всьому, що ще хоч якось трималося купи. Час покаже. А поки… добре, що ми взагалі тут і дихаємо.

Спіймав себе на тому, що думаю «добре скінчилося», дивлячись на дві латки в стелі й підлозі, і на власну руку, що пульсувала під бинтом, яки на десть сантиметрів правіше: «і не було б кому латки ставити, пощастило». Пощастило — це просто слово, яке ми придумали, щоб не збожеволіти від реальності.

Рука заживе. Кістка ціла — я бачив це на сканері. М’які тканини — переживуть, як і завжди: з болем, з набряком, з накопиченим досвідом. Треба буде глянути, що там із вітряком. Але це вже завтра. Сьогодні не збирався виходити назовні ще раз — не після того, як небо щойно спробувало вбити мене.

Дав команду розкласти сонячні панелі. На екрані мигнула помилка — коротка, злісна, як ляпас. 

«Помилка приводу. Зовнішній люк: блокування. Команда не виконана».

Спершу подумав, що просто не дочекався, що сервопривід «прокинеться» після аварійного режиму. Запустив повторну процедуру. Потім — третю. Нуль реакції.

Люк заклинило.

Швидше за все, його зачепило метеоритами — або уламком, або деформувало люк від ударів. І це було погано не через «комфорт», а через математику виживання: без повноцінної генерації енергії від панелей, я перетворювався на людину, яка сидить у металевому склепі й повільно витрачає запас батарей.

Праве поле панелей і так колись відірвало,  воно не розгорталось ідеально, я тоді жив із цим компромісом, хоча мав шанс все виправити.​
Тепер компроміс закінчився — тепер навіть ліве, робоче, могло лишитися замкненим.

— Добре, — хоча хотілося сказати дещо інше. — Значить, план такий: лагоджу скафандр, виходжу назовні, дивлюсь, що там і як. І роблю вигляд, що це все — запланована частина програми колонізації.

Сказав і одразу пошкодував: місцева анестезія почала відпускати. Біль спершу повернувся обережно, як кіт, що заглядає в кімнату, а потім — зухвало, одразу на весь простір.

Стиснув зуби, ковтнув знеболювальне й запив водою. Вода була холодна й «чиста», але в горлі все одно лишився присмак металу — ніби я пив із відра, в якому замочували гайки.