Частина 37.

Я діяв на автоматі.

Спершу — сонячні панелі. Вискочив у скафандрі, навіть не відзначивши, наскільки небо стало яскравішим. Вітер дув рівно, але в ньому вже було щось… важке. Наче він ніс у собі не повітря, а смерть.

Дав команду примусового складання сонячного поля — панелі почали складатися, повільно згортаючись у захисну нішу вздовж корпусу модуля. Кожна секунда здавалася роздягнутою на години.

— Один… Два… Три… — рахував, не зупиняючись.

Потім — водоприймач. Ті самі металеві «дахи», які так з педантичністю налаштовував, щоб збирати кожну кляту краплю конденсату. Тепер вони перетворювались на ідеальні мішені. Та сама команда і вони, як картковий будиночок, склалися в місці де раніше було ще одне поле панелей. Проконтролював чи все сховано й закрито.

Коли підняв голову — небо над горизонтом вже світилося нитками. Тонкі, ледве помітні лінії, що перетиналися, розходилися, з’їжджалися вогняною павутиною.

Вони входили в атмосферу.

— Залишився вітряк, — пробурмотів собі під ніс. 

Вітряк стояв на даху модуля, невелика, але важлива конструкція, що крутилась, як навіжена дзиґа. Лопаті ловили вітер, даючи мені безкоштовну енергію в найтемніші години. Зараз ці лопаті можуть бути пошкоджені.

Кинувся до нього, видираючись по драбині.

— [Часу мало.] — попередив Рій. Він сидів у модулі, але камери фіксували його мову й передавали по зв’язку.

— Я знаю! — гаркнув коротко. — АЛЕ ЦЕ МІЙ ВІТРЯК!

Вхопився за основний фіксатор, почав від’єднувати кабель живлення. Тепер кріплення, 6 болтів які намертво тримали штангу, здавалося не збиралися відкручуватися. Ситуацію ускладнювало й те, що він постійно обертався і потрібно було на це зважати, аби не потрапити під його лопаті. Як я тепер лаявся, що не передбачив стопор лопатей, для ось таких ситуацій.

Над головою стало світло, як удень. Підняв очі.

Небо над модулем перетворилося на розпечену решітку. Сотні вогняних смуг прорізали атмосферу, залишаючи за собою хвости плазми. Вони летіли з усіх боків, перетинаючи один одного. Деякі згасали ще на висоті, але інші, вже тягнулися далі — темні, майже невидимі на фоні неба, але смертельно небезпечні.

Перший удар по піску я почув, а не побачив.

Глухий, короткий тук — ніби хтось вистрілив. Потім другий. Третій. Пісок навколо мене раптом почав «цвісти» темними кратерами — дрібні камінці врізалися в поверхню з такою силою, що йшли вглиб, лишаючи по собі круглі ямки, наче від куль. Деякі ще диміли, випускаючи тонкі струмки пари.

— До біса вітряк, — прокричав охоплений панікою.

У ту ж мить щось ударило мене в руку.

Не сильно. Швидше різко, як удар батогом. Навіть не одразу зрозумів, що сталося. Лише побачив, як моя ліва рука сіпнулася, а на білому матеріалі скафандра вище ліктя проступила темна цятка. У наступну секунду датчик герметичності завив.

— Лайно! — вирвалося в мене.

Біль прийшов із затримкою. Гострий, пекучий, як розпечений цвях, що хтось забив мені в м’язи. Я побачив тонкий уламок — не більше сантиметра завдовжки — що стирчав з іншого боку. Він пробив композитний матеріал скафандра і пройшов крізь мою руку.

Повітря почало шипіти. Невеликий, але стабільний  витік.

 [Рекомендую повернутися в модуль] — голос Рою різко вдарив по свідомості. 

 [Герметичність втрачається!]

Я вирішив зіскочив з модуля. Вітряк залишився сам — лопаті божевільно крутилися в повітрі, що тепер було сповнене дрібного каміння й вогню.

Занурившись по коліна від стрибка, почав вибиратися з піску. Кожен рух  змушував сервоприводи гудіти від напруги. Я вже подумав що то була погана ідея. Але вибравшись підбіг до трапа. Під ногами вибухали дрібними отворами пісок від небезпечних камінців, лишаючи воронки розміром з долоню. 

— Відчини шлюз! — крикнув на ходу.

Стулки  почали роз’їжджатися ще до того, як доторкнувся до панелі. Ледь ввалився всередину, зачепився за поріг впавши на підлогу, гострий біль пронизав ушкоджену руку. Внутрішній люк зачинився за мною, системи негайно почали вирівнювати тиск.

Шипіння повітря з рукава не припинялося.

Стягнув верхній шар скафандра настільки швидко, наскільки дозволяли ремені й біль. Під ним — внутрішній тискотримний комбінезон із вбудованою системою автостиску. Він уже намагався затиснути ушкоджену область, зупиняючи кров.

— Сканер, — прохрипів, сідаючи на підлогу поруч з аптечкою.

Медичний сканер висунувся з панелі, його холодні датчики пробіглися по руці. На екрані з’явилося тривимірне зображення — моє передпліччя з чужорідним темним фрагментом.

«Ураження м’яких тканин. Кістка ціла. Фрагмент стороннього металевого об’єкта зафіксований між м’язовими волокнами. Рекомендація: локальне знеболення, видалення фрагмента, санація, накладання регенераційного гелю, компресія.»

— Хоч щось хороше, — видихнув з полегшенням. — Кістка ціла.

Відкрив аптечний блок, увів локальне знеболення. Холодна хвиля побігла по руці, біль відступив до терпимого ниття.

Розрізав тканину комбінезона навколо рани. Кров не текла рікою — лише просочувалася темною плямою. У центрі — чорний уламок метеорита, що стирчав, наче погано забитий цвях.

— Красень, — пробурмотів під ніс. — Ти пролетів тисячі кілометрів космосом, щоб встромитися саме в мене.

Стерильний затискач заскреготів по твердому краю. Обережно, міліметр за міліметром, потягнув чужорідний уламок назовні. Він вийшов з неприємним відчуттям, ніби хтось діставав із мене шматок льоду. Рана відкрилася, кров пішла активніше, але сканер вже підказував, де притиснути.

Обробка антисептиком — короткий, пекучий біль. Потім — густий регенераційний гель, що ліг рівним прошарком, стягуючи краї. Композитний бинт автоматично затягнувся, перетворившись на жорстку пов’язку.

— Готово, — сказав з полегшення, хоча розумів що рана буде мене турбувати ще не один день. І лише тоді помітив, що весь цей час по корпусу модуля барабанять метеорити.