Частина 36.

День я обрав не відчуттям, а розрахунками.

Комп’ютер видав «вікно» лише на третій тиждень спостережень: стабільний вітер до восьми метрів за секунду, температура плюс чотири й, що найважливіше, мінімальна активність світил.

— Ну що, — провів рукою по холодному корпусу ракети. — Сьогодні твій день.

Вона була одноступеневою. Жодних складних схем розділення, піроболтів чи зайвої механіки, яка могла б відмовити. Просто бак, двигун і корисне навантаження. Суха маса — сорок сім кілограмів. З паливом — сто сорок сім. Усе гранично просто. Як і шанси: або пан, або пропав.

Двигун на двадцять кілоньютонів тяги виглядав переконливо для такої легкої конструкції. Питомий імпульс — п’ятсот секунд. Це був мій козир. За розрахунками, цього вистачало, щоб видати характеристичну швидкість у чотири з половиною кілометри за секунду, навіть трішки більше. Для старту з поверхні цього було б замало, щоб вийти на стабільну орбіту, але я стартував не з поверхні. Я читерив.

Замість першого ступеню, використовував аеростат.

Підйом на сорок п’ять кілометрів тривав майже три години.

Сидів у модулі, обклавшись моніторами, і слідкував за телеметрією. Аеростат, наповнений воднем, повільно тягнув ракету вгору, пробиваючись крізь щільні шари атмосфери. На екрані радара зелена цятка повзла вгору, іноді здригаючись від бічних поривів вітру.

На висоті дванадцяти кілометрів нас добряче трусонуло.

— Крен п’ятнадцять градусів! — крикнув сам собі, пальці гарячково бігали по клавіатурі, керуючи газовими клапанами стабілізації аеростата.

Ракета під кулею розгойдувалася, як маятник. Це було небезпечно. Якщо амплітуда стане критичною, замок може не витримати, або гіроскопи ракети з’їдуть з глузду ще до старту.

— Тримайся! — гаркнув я. — Спокійно!

Ми прорвалися крізь зону турбулентності. Далі підйом ішов рівно.

Сорок кілометрів. Сорок три. Сорок п’ять.

— Стоп, — промовив впевнено, зупинивши двигун лебідки.

Куля завмерла в розрідженому повітрі. Внизу розкинулася планета — чорно-бура, велична й байдужа. А тут, нагорі, небо було вже майже чорним. Ідеальним для старту.

Я перевірив показники ракети. Тиск у баках — норма. Температура окиснювач — ідеальна. Гіроскопи вирівняні.

— Маса сто сорок сім кілограмів, — прошепотів ледь чутно, перевіряючи останній рядок. — Гравітація нуль вісім від земної. Тяга двадцять кілоньютонів. Ти мусиш це зробити.

І тут Рій спалахнув тривогою.

[Мікротріщина в ізоляції другого контуру запалення. Вібрація пошкодила кераміку.]

У мене похололо всередині. Якщо іскра проб’є на корпус, двигун не запуститься, а вибухне.

— Виправити можеш?

[Потрібен прямий контакт.]

На екрані я побачив, як малий Рій, використовуючи трос, що йшов до аеростата, потік вгору, просто до сопла двигуна. Його швидкість була неймовірна. Менше ніж за хвилину, він проникла всередину, заліпивши собою пошкоджену ділянку.

[Ізоляція відновлена. Але я мушу залишити частину себе там, щоб тримати герметичність до моменту старту.]

— Вона згорить, — попередив його.

[Так і герметичність буде відновлено.]

Я стиснув зуби.

— Дякую, друже. Вертайся.

Поклав палець на кнопку запуску. Дихання перехопило.

— Три… Два… Один… Пуск!

Замок клацнув, звільняючи ракету. Вона провалилася вниз на кілька метрів — у вільне падіння. Це була найстрашніша секунда. Секунда тиші. 

А потім двигун ожив.

Спалах був таким яскравим, що камера на аеростаті на мить засліпла. Ракета, викидаючи стовп розпеченого газу, рвонула вгору.

Двадцять кілоньютонів тяги жбурнули ракету в чорноту, з дикою силою. Перевантаження миттєво стрибнуло за межі десятка G.

Я вчепився очима в монітор телеметрії.

— Швидкість один кілометр на секунду… півтора… два…

Вона йшла як по струні. Одноступенева схема працювала бездоганно. Маса стрімко падала, паливо вигорало, а прискорення тільки зростало. Питомий імпульс у п’ятсот секунд у вакуумі робив свою справу — двигун вичавлював із кожного грама палива максимум енергії.

— Три кілометри на секунду! — кричав, хоча в модулі була тиша. — Давай, рідна, ще трохи!

Вона мала набрати чотири з половиною. Це був поріг. Та дельта V, яка дозволяла їй не просто вийти на орбіту, а розірвати гравітаційні пута планети та піти по гіперболічній траєкторії прямо в пащу аномалії.

— Три й вісім… Три й дев’ять…

Двигун працював рівно, пожираючи кілограми пального.

— Чотири…Чотири й п’ять!  Відсічка!

На екрані графік швидкості завмер на позначці 4502 м/с. Паливо шість відсотків. Двигун замовк. Але це вже було неважливо. Вона зробила це.

Зелена цятка на радарі летіла крізь порожнечу. Вона швидко віддалялася, перетворюючись на примару.

Я відкинувся в кріслі, важко дихаючи. Руки тремтіли.

— Вона на правильній траєкторії? — спитав хрипло.

Рій мовчав, аналізуючи дані.

[Вектор ідеальний. Входження в зону аномалії через сімдесят три години.]

Я дивився на екран, поки сигнал не почав слабшати. Радар модуля мав свої межі. Зелена точка почала миготіти, потім зникла, розчинившись у шумі ефіру.

У модулі запала тиша.

Не та тиша, що давить. А тиша, що дзвенить у вухах після вибуху.

Я сидів і дивився на порожній монітор. Ракети більше не було на моїх приладах. Вона була там — сама, маленький шматок металу й електроніки, що ніс у собі крик про допомогу і базу знань про планету.

Два дні я був як на голках. Але не міг цьому зарадити. Мене мучили питання.

Чи увійшла вона в аномалію? Чи розірвало її приливними силами? Чи пройшов сигнал?

Я не знав. І не міг дізнатися.

Рій був поруч зі мною.

[Ми зробили це.]

— Ми запустили, — виправив його. — А от чи зробили… Це покаже час.

Я ловив себе на думці що просто ходжу по модулю взад і в перед. Підійшов до ілюмінатора. Надворі нічого не змінилося. Той самий пісок, ті самі гори, те саме байдуже небо. Планета навіть не помітила, що ми проштрикнули її небо розпеченою голкою.