Частина 35.

Я підвівся різко, серце забилося частіше. Автоматично глянув на показники: тиск у нормі, герметичність не порушена. Отже, це зовнішні стулки, а не внутрішні. Все одно неприємно, коли щось відчиняється без твоєї команди.

Вийшов у коридор і завмер. Біля шлюзу, там, де ще вчора лежала темно-фіолетова маса, зараз було… порожньо.

Точніше — майже порожньо.

На підлозі біля стіни залишився лише невеликий, завбільшки з долоню, фрагмент Рою. Він усе ще щільно обіймав свій шматок арматури від якої мало що залишилося. Поверхня тремтіла, зсередини пробігали слабкі, в’ялі імпульси — як останні іскри в напівзотлілому вогнищі. Решти його об’єму не було.

— Так… — тихо пробурмотів засмучено. — А от це вже цікаво.

Підійшов ближче. Відгукнувся інстинкт техніка. Перевірити, не лишилось слідів, подряпин, пошкоджень. Обшивка шлюзу ціла. Жодних тріщин, ніяких сторонніх елементів. Лише маленький шмат Рою, що вперто «доїдав» метал, наче проковтнув забагато й тепер мусив доробити почате.

Підійшов до ілюмінатора. За товстим склом панувала місцева ніч.

Холодне світило повисло високо над горизонтом, заливши пейзаж блідим, майже білим сяйвом. Піщана рівнина світилася, наче покрита шаром дрібного скла. Тіні від гір стали довгими, різкими, надто чіткими — жодного напівтону, лише контрасти. Це нагадувало місячні ночі на Землі, які колись бачив у горах, коли сніг світився так яскраво, що здавалось, можна читати книжку без ліхтаря. Тільки тут було ще світліше. Машинально шукав поглядом знайому темно-фіолетову хмару над піском, але нічого не побачив. Рій зник.

Відступив на крок від ілюмінатора, відчув, як у грудях неприємно стиснулося. Це дивне відчуття, коли ти усвідомлюєш, що звик до присутності того, кого ще вчора вважав потенційною загрозою. І тепер його раптова відсутність здається… втратою. 

Краєм ока помітив рух унизу.

Та частинка, що залишилась біля арматури, раптом заворушилась активніше. Вона відлипла від металу, наче важко тягнучи за собою липкі, невидимі нитки, зібралася докупи й за кілька секунд сформувалася в невеличку, щільну хмару. Повисла в десятку сантиметрів над підлогою. Під поверхнею пробігла хвиля блакитно-фіолетових спалахів — не хаотично, а зі структурою. Я вже вмів відрізнити їх: випадкові імпульси від тих, що означають «слова».

[Ми пішли до дому. Ми молодші лишилися допомагати.]

На моніторах відразу виник «переклад» образів. Я вже звик до цієї форми «розмови», проте все одно кожного разу відчував легкий холодок уздовж хребта. Як-не-як, чужий розум звертався до мене безпосередньо.

— Що ж… — видихнув, трохи сумно всміхнувшись. — Не буду питати, чому ти — старший — пішов.

Слова самі зрадливо злетіли: звернувся до того, кого не було. Потім виправився, глянувши на невелику хмару переді мною:

— Але дякую, що ти залишився. Допоможеш завершити ракету.

Хмара завмерла, наче обдумувала кожен мій звук. І раптом знову спалахнула імпульсами.

[Ми пішли, бо потрібно підтримувати функціонування ядра.]

Я насупився.

— Ядра? — перепитав. — Що це означає?

[Ядро — це база знань наших Творців. Його треба передати іншим Творцям, коли вони прийдуть.]

У слові «Творці» прозвучав дуже людський відтінок шани. Це збило з пантелику.

— А вони… прийдуть? — запитав, бо питання було майже риторичним.

Хмара спалахнула повільніше. Здавалося, вона зважує чесність і необхідність.

[Ймовірність менше… один відсоток.]

— Менше одного відсотка… — повторив вголос. — Тобто — практично ні.

Вона не заперечила.

Провів рукою по обличчю, відчуваючи шорсткість неголеного підборіддя. Сів на найближчий ящик із компонентами для ракети, щоб бути ближче до малої істоти.

— То, може, мій маяк… — почав повільно. — Може, він також і для них надішле повідомлення? Для твоїх Творців?

[Це не спрацює.] — відповів Рій-молодший без паузи. — [Наш корабель опинився в цій частині космосу випадково. Наші Творці — першовідкривачі. Вони шукають придатні планети. Але ми далеко від прабатьківщини. За нами ніхто не прилетить.]

Це прозвучало надто спокійно, навіть для раціональної істоти. Ні жалю, ні розпачу. Лише факт.

— Тоді… для чого зберігати Ядро? — спитав здивовано. — Якщо шансів майже немає.

Хмара опустилася трохи нижче, наче тяжчаючи від самої теми.

[Бо Ядро — знання та джерело. Ядро може дати життя для інших Творців.]

Я замовк.

Перед очима раптом постала картинка. Величезний корабель у темряві, ніби ковчег, що ковзає крізь міжзоряний простір. Вони летіли в невідоме, щоб заселити десь новий світ. Без гарантій. Без можливості повернутися.

— Ти хочеш сказати, що ви летіли в невідомому напрямку, щоб заселити якусь планету, і це був квиток в один кінець? — уточнив, хоча відповідь уже читалася між рядків.

[Не зовсім.] — імпульси стали чіткішими, ніби Рій намагався говорити дуже точно. — [Ми летіли в сектор, де могли бути придатні планети. Але ми не мали точних даних. Шлях і ресурс корабля сплановано на місію без повернення на прабатьківщину.]

— Одностороння колонізація, — пробурмотів розуміючи. — Класика.

Почухав потилицю — звичка, що вмикалась, коли мозок намагався переварити несподівану інформацію.

— А ця планета… —  кивнув у бік ілюмінатора. — Вона підходить вам для заселення? Атмосфера — багата різними газами. Здається, потенціал є.

Рій завмер, потім відповів.

[Ні. Сила тяжіння цієї планети занадто велика. Тіла Творців, навіть з адаптацією, не витримають. Також висока радіація та атмосфера… не зовсім придатна. Ми можемо адаптуватися до цієї планети. Але витрачаємо багато ресурсу, щоб підтримувати свій стан. Творці — ні.]

— Зрозуміло, — кивнув у відповідь. — Цей рай — не для вас.

І не для людей, хотілося додати, але стримався. Для мене особисто цей світ уже був чимось середнім між в’язницею і домом. Не хотілося дуже заглиблюватися в думку, що для мене тут теж не «курорт».