Частина 34.

Зайшов в модуль і задумався. 

Стоячи у шлюзі, дивився через скло люка, як рій терпляче зависає зовні, і відчував у собі боротьбу між логікою та чимось старішим за логіку — інстинктом, що казав: він чужинець, не впускай.

Але потім подумав про десять місяців самотності. Про записи на комутатор у порожнечу. Про кальмарин і темряву.

І відчинив зовнішній люк.

— Заходь, — сказав, немов запрошую сусіда на каву.

Рій не кинувся — він перетік усередину. Повільно, обережно, наче знав, що це простір чужий і заходить як гість. Частинки щільніше зібрались у серцевині, зменшились, зайняли мінімум місця. Поважно.

Я притягнув за ними важкий шматок алюмінієвого профілю — метрів зо два, завширшки з долоню. Важкий, клятий. Без сервоприводів скафандра, я б ще добру годину торгувався з ним на порозі.

Рій — без жодного запиту — просто обволік профіль з одного боку й плавно заніс його всередину, як ніби той важив стільки ж, скільки паперовий аркуш.

— Дякую, — промовив до нього.

На екранах спалахнуло:

[Матеріал. Добре.]

— Це тобі. Для реплікації.

[Знаю. Матеріал — добре.]

Я не стримав посмішки.

Поки рій облаштовувався в кутку, де лежав інший металевий мотлох,  стягнув з себе скафандр. Давно не відчував себе так легко без нього. Переналаштував планшет, щоб переклад йшов уже не на проєкцію шолома, а на внутрішні монітори. Так зручніше: можна дивитись на рій і одночасно читати рядок перекладу на одному з декількох моніторів.

Сів за пульт і відкрив файл із маяком.

— Слухай, — сказав, трохи відсунувшись, щоб рій міг бачити екрани, — я хочу показати тобі, над чим працюю.

Рій перемістився ближче. Не впритул, але так, що якась маса частинок опинились на рівні монітора. Завмер.

Я розпочав.

Говорив повільно, підбираючи прості слова, адже перекладач ще не мав повного словника — тільки те, що ми встигли "прописати" разом через форму та контекст. Показував схему, тикав пальцем у ключові вузли.

— Ось маяк. Сім кілограмів. Антена, передавач, акумулятори, головний модуль. Його завдання — передати сигнал на максимальній потужності. Координати цієї планети, мої дані, все що я зібрав. Щоб мене почули.

[Хто почує?]

— Люди. Такі як я. — Я показав угору. — Або будь-хто, хто слухає.

Рій не відповів. Просто дивився на схему. Або — що там у нього замість погляду — аналізував.

Я продовжив про аеростат, про комбінований старт, про два імпульси. Говорив, ніби пояснював колезі за сусіднім столом — без надмірних технічних деталей, але й без дитячого спрощення. Рій вловлював суть швидше, ніж я встигав формулювати наступне речення.

Проблему ваги я залишив наостанок.

— Ось тут — заковика. — Відкрив симуляцію, підсвітив червоні зони. — Якщо маса перевищує розрахункову навіть на кілька грамів — траєкторія "падає". Симулятор не дотягує до ста відсотків. Я вже зняв усе зайве. Але десь є ще резерв, якого я не бачу.

На моніторі з'явилося:

[Можу дивитись?]

— Давай.

Рій вирушив до екрана. Кілька частинок торкнулись його поверхні — я спочатку напруживсь, але нічого не сталося, крім легкого статичного розряду. Рій просто "читав". Довго. Хвилин п'ять стояла тиша, лише вентилятор гув і фоновий цокіт реле.

Потім:

[Кріплення двигуна. Зайвий метал. Можна зменшити.]

Я підсунувся, глянув. Він мав рацію. Я використовував стандартний фланець для кріплення до корпусу модуля, але для нашого навантаження він був надлишковий —  міг зробити легший.

— Добре. Ще?

[Обшивка корпусу. Три шари. Достатньо два.]

— Але радіаційний захист…

[Другий шар уже з покриттям, що відбиває. Третій — зайвий.]

Я подумав. Напевно він мав рацію. Третій шар актуалний якщо маяк знаходиться довго близько біля світила, або буде потужний спалах. Але якщо у більшості випадків другий шар і так справляється, то це просто зайва вага без функції.

Так ми й почали.

Він вказував — я перевіряв, міняв параметри, запускав симуляцію заново. Іноді рій помилявся — пояснював йому чому, і він приймав це без суперечок. Просто вносив поправку у свою "модель" і рухався далі. Ніякого его, ніякого захисту власних ідей. Лише пошук кращого рішення.

Мені було дивно й цікаво водночас.

Ось зовсім інший розум. Не людський, не механічний у звичному сенсі. Він не знав наших технологій, наших стандартів, наших матеріалів. Але він бачив структуру. Зайве від необхідного. Форму, що виконує функцію, від форми, що просто "так прийнято".

Інколи рій змінював свою форму — стискався, витягувався, формував тонкий щуп, яким "тикав" в ту чи іншу деталь на схемі, ніби казав: "Ось тут. Подивись сюди."

Один раз він виліпив у повітрі зменшену копію корпусу ракети — точну, до останньої заклепки — і показав, де вузол кріплення можна перемістити, зменшивши плече навантаження. Я дивився на цю "скульптуру" з наночастинок і думав, що ніколи в житті не мав такого незвичного інженерного партнера.

Годин через п'ять встав, перекусити — взяв останній харчовий батончик зі смаком шоколаду, що я розтягував уже місяць. Запропонував рою щось металеве. Він узяв кілька дрібних обрізків мідного дроту. Ми "пообідали" кожен своїм.

Продовжили.

Сон починав морити мене десь після восьмої години. Думки ставали хаотичними, рядки перекладу на моніторі — розмитими. Я двічі ловив себе на тому, що дивлюсь на схему, але нічого не бачу — очі ковзають і не чіпляються.

Але відганяв сон, бо відчував: ми близько.

Симулятор показував 96%. Потім 97%. Ми знімали грами, перераховували, вирівнювали баланс. Рій запропонував асиметричне розміщення маневрових двигунів — не в стандартній схемі хреста, а зі зсувом, що зменшувало паразитний момент при старті. Я перевірив розрахунок — він давав ще 0,4 відсотка ймовірності.

98%.