Частина 33.

Істота з'явилася на дев'ятий день після того, як радіація нарешті впала до рівня, що вже сам зміг безпечно виходити на зовні.

Я саме сидів на даху модуля, знімав захисний кожух із вітряка, змащував підшипник, що скрипів після бурі. Робота монотонна, але приємна тим, що результат видно одразу: зняв скрипучий заіржавілий — почепив тихий, як новенький. Світило стояло низько, не таке скажене, як раніше, тіні від каменів були довгими й чіткими. Радіаційний фон на дозиметрі — жовта зона. Не зелена, але вже не та помаранчева смерть, що гуляла тут тижнями.

Я відчув її раніше, ніж побачив. Якимось шостим чуттям. Підняв голову.

З боку скелястого пагорба, де колись вона вперше з'явилася, висіла фіолетова хмара і спостерігала. Темна в серцевині, світліша по краях. Я дивився якусь мить на неї також спостерігаючи. Вона спустилася до модуля — неспішно, наче людина, що не поспішає, бо знає: її чекають.

Я відклав підшипник і промовив:

— Ти маєш кепський вигляд.

Хмара зупинилася за кілька метрів від модуля. Вона була меншою, ніж я пам'ятав. Набагато меншою. Щільна у центрі й майже прозора по периметру, де поодинокі частинки ледь трималися разом.

— Цікаво що з тобою трапилося?

Не довго думаючи, спустився з даху, зайшов у шлюз, узяв  свій перекладач.

Вийшов назад.

Хмара не ворушилася, а лише ледь коливалася. Просто чекала — з тією терплячою байдужістю, яка могла бути або мудрістю, або відсутністю часового відчуття взагалі.

Сів навпроти неї прямо на пісок, причепив планшет на грудях скафандра, і під'єднав систему.

На склі шолома спалахнула проєкція: тонка смуга внизу, де мала з'явитись відповідь.

— Я радий, що ти жива, — сказав розтягуючи слова та почуваючи себе трохи безглуздо. Але хіба є спосіб не почуватись безглуздо, коли говориш з інопланетною формою життя?

Хмара ворухнулась. Не різко — плавно. Вона змінила форму декілька разів, але цього разу також все було повільно. Остання фігура трикутник зі зрізаною вершиною. І вона знову у вигляді хмари

Перекладач запрацював з мінімальною затримкою. На склі шолома з'явився рядок:

[Існуємо. Зменшилась. Не критично.]

— А що тебе зменшило?

Рій розсипав частинки у хаотичній схемі — кола, що руйнувались, нитки, що рвались. Потім знову збирався.

[Внутрішні зв'язки. Радіація. Руйнація. Поступова.]

— Але ти відновлюєшся?

[Матеріал. Потребую.]

Глянув на купу металевого брухту біля модуля — основні двигуни, пошкоджені енерговоди, кілька алюмінієвих ферм із перегородок, та іншого мотлоху. Підняв жменю дрібних металевих обрізків, простягнув до хмари.

Рій не кинувся. Він потягнувся — обережно, немов перевіряв. Частинки торкнулися металу, він почав повільно танути в хмарі, ніби розчинявся в кислоті, але без диму, без жару — просто зникав, а хмара ставала трохи щільнішою.

Я дивився на це кілька хвилин мовчки.

— Звідки ти? — запитав нарешті.

Пауза була довгою. Істота ніби зважував, з чого почати. Потім почала змінювати форму та колір.

Частинки виклали у повітрі перед моїм шоломом цілу картину. Щось я встигав вловити: сузір'я, орбіта, корабель — видовжений силует із чужою геометрією. Потім — спалах. Аномалія, яку я добре знав — та сама, що забрала мій екіпаж. Корабель входить у неї.

[Ми. Подорож. Аномалія. Випадково.]

— Ви не планували сюди потрапити?

[Ні. Аномалія — пастка. Або ворота. Ми не знали.]

Рій продовжив. Посадка — або, точніше, падіння. Силует корабля врізається в поверхню, розламується навпіл. Хаотична форма, розсипається.

[Перевантаження. Вони — м'які. Ми — ні. Вони не вижили.]

Не досконалість перекладу, не давала повного розуміння. Але я відчув у цій стислості щось важче за будь-який вираз суму.

— Всі?

[Всі.]

Я помовчав.

— Скільки вас було?

На екрані шолома з'явилася цифра сім.

— Сім, — повторив тихо.

[Сім. Ми — восьмий. Але не такий.]

— Не такий? Що означає, не такий?

[Творці створили. Ми — штучний. Живий інструмент.]

Це формулювання заплутало мене. Я перечитав рядок двічі. Живий інструмент. Не машина, не розум, не тварина — щось рівно посередині, що не мало назви в жодній земній класифікації. Мій словник з кожним реченням, поповнювався але “інструмент”, не зовсім зрозуміло.

— Що ти робив для них? Яка була твоя роль?

Рій задумався — якщо це можна було назвати його незворушність. Частинки кілька разів складалися в різні форми, немов перебирав варіанти відповіді.

[Компаньйон. Помічник. Дослідник. Охоронець. Залежно від потреби.]

— Ти міняв функцію залежно від ситуації?

[Ми адаптуємося. Завжди. Це єдине, що ми вміємо робити без обмежень.]

— Без обмежень, — повторив, відчуваючи як зростає моя цікавість. — А обмеження є?

Рій не відповів одразу. Виклав знайомий хаотичний малюнок — кола, що руйнуються.

[Радіація. Магнітне поле. Руйнують зв'язки між частинками. Ми стаємо... розрізненим. Без зв'язків — немає розуму. Тільки хаос.]

— Тобто ти не безсмертний. Просто дуже живучий.

[Поки існує хоча б одна частинка — ми існуємо. Але без зв'язку — існуємо без свідомості. Це гірше, ніж смерть.]

Це мене вразило. Гірше, ніж смерть. Я думав, що тільки люди здатні формулювати такі концепти.

— А після того, як вони загинули… що ти робив тут? Всі ці місяці?

[Існував. Адаптувався. Досліджував.]

— Без мети?

Пауза.

[У мене немає мети як такої. Ми існуємо в моменті. Тут. Зараз. Мета — це те, що дають творці.]

Я дивився на рядок на склі шолома й відчував, як щось в мені нагадує це відчуття. Існувати без мети. Тільки в моменті. Я сам так жив тижнями — поки не почав будувати маяк.