Частина 32.

Щоб відігнати ці думки, які вже починали чесати двері мого черепа,  вирішив повернутися до однієї ідеї, що давно жила на периферії свідомості.
До маяка. Маяка з сигналом про допомогу, який направлю до центру аномалії.

Якщо не можу вирватися — можливо, можу хоча б докричатися.

Питання було іншим: як вивести всю конструкцію на орбіту планети?
І чи потрібно мені повноцінна орбіта? Маяк, якщо він має потрапити до аномалії, може рухатися не по ідеальній траєкторії. Йому потрібно вийти на правильну точку аби влетіти  туди.

Я згадав свої старі розрахунки запуску аеростата. Ті самі графіки вітру, ті ж "вікна", коли атмосфера грає на твою користь. Якщо поєднати? Якщо не тягнути все з поверхні, як ми робили це на Землі, а підняти частину шляху "на повітряній кулі", а вже потім увімкнути двигуни?

Ідея, яка раніше десь миготіла на периферії, раптом стала кристально чіткою.
І чому я відразу не додумався до комбінованої підйомної сили?

Я мало не вдарив себе долонею по лобі. 

—  Це ж елементарно, Руслане. Не можеш зробити багатоступеневу ракету — заміни нижчі ступені чимось, що вже є.

Аеростат.

Куля виносить платформу з маяком і ракетним блоком на висоту, де атмосфера рідша. Там опір менший, витрати пального — теж. Ракета дає короткий, але потужний імпульс — і виштовхує маяк на високоеліптичну траєкторію в напрямку аномалії.
Правда, така схема запуску мала свої обмеження:

• вагові: чим важча конструкція, тим більша куля і тим більша поверхня парусності, а значить, складніше контролювати;
• конструктивні: все має бути компактним, жорстким, стійким навіть при знижені ваги;
• часові: "вікно" вітру й орбітального положення планети — не вічне.

Сів за консоль, відкрив каталог обладнання, що залишилося, й почав по-новому дивитися на свій склад брухту.

Декілька маневрових двигунів — ті, що колись вирівнювали орієнтацію модуля в атмосфері. Малопотужні, але від них більшого і не вимагається.
Пара гальмівних двигунів — будуть замість основних для ракети.
Паливних баків у мене не було в готовому вигляді, але бак — це просто герметична цистерна. З чого завгодно хоч, зі повітряних резервуарів резервного скафандра. Я вже збирав систему абсорбційного холодильника з нуля — бак для пального на тлі цього здавався завданням рівня шкільного гуртка.

Корпус для ракети? Тут узагалі можна бути креативним. Головне — міцність, мінімальна вага, аеродинаміка тут умовна — атмосферу долати не потрібно, аеростат виведе на суборбіту.

Пальне… так, тут взагалі без проблем,  тутешня атмосфера просто створена з пального. Газ для аеростата в мене є. Треба переналаштувати трішки схему і можна буде видобути метан та кисень.  Паливної суміші не потрібно багато в такому випадку. Не як для повноцінної ракети, не на великі маневри, але цілком достатньо для короткого, точного імпульсу — якщо правильно використати середовище.

Екран комп'ютера мерехтів знайомими контурами — схеми двигунів, витягнуті траєкторії, тонкі лінії, що звивалися, мов нерви плану, який виношував у голові. Я прокручував у думках кожну цифру, кожну формулу, ніби молитовні намистинки, що могли врятувати чи згубити все. Не тому, що числа були богами — вони були моїми єдиними союзниками в цій порожнечі. Вони не зраджували. 

—  Добре… — промови, відчуваючи, як пальці ковзають по клавіатурі, ніби по струнах інструменту, що давно від нудьги затих. — Стартова висота — не з нуля, а на сорока п'яти кілометрах. Аеростат підніме туди, де атмосфера вже рідка, як подих примар, і опір стане лише символічним. Втрати мінімальні.

Вніс параметри в симулятор, дивлячись, як модель оживає. Суха маса маяка з усім начинням — сім кілограмів. Крихітний, але міцний, наче серце з металу й надії. Двигуни — два гальмівних по двадцять кілограмів, шість маневрових по десять. Разом сто кілограмів сили, що мала прорізати небо. Палива для першого ривка — сто п'ятдесят кілограмів. Сумарно двісті п'ятдесят сім кілограмів — вага, яка тиснула на мене важче за всю пустелю за стінами.

Гравітація цієї планети — вісім десятих земної. Не така люта, як удома, але все одно хапає за ноги, як невидима рука. Тяга гальмівних двигунів — п'ять кілоньютонів кожен, разом десять. Більше ніж достатньо, щоб відірватися від орбіти.  Але аеростат може підняти не більше ста п'ятдесяти кілограмів

Пальці не зупинялися. Перераховував, уточнював. Перший імпульс дасть приріст швидкості близько чотирьох кілометрів за секунду — цього вистачить, щоб вирватися з обіймів щільних шарів атмосфери, де повітря гризе, як зуби. Потім маяк полетить по витягнутій орбіті, апоцентр якої сягне сотень тисяч кілометрів — далеко за межі, де планета ще тримає свої ілюзії контролю.

Я вніс оновлені дані в модель.

Зібрані мною спостереження за вітрами, температурою, щільністю атмосфери, положенням зірки дали змогу спрогнозувати "тихий коридор": період за місяць, коли вітер буде дмухати в потрібному напрямку й із більш-менш стабільною силою. Саме тоді аеростат зможе вийти на оптимальну точку відриву — ні занадто низько, ні занадто високо.

Комп’ютер працював довго. Я сидів, не відриваючись від екрану, як гравець у казино, що чекає, чи випаде йому джекпот.

Нарешті — результат. 

“Ймовірність успіху при поточних параметрах: 89%”

Я всміхнувся. Так, це не ті міфічні сто відсотків, яких не буває навіть у підручниках.
Але в порівнянні з тим, де я був учора — коли ймовірність була близька до нуля — це було як зелений вогник на світлофорі.

— Можна допрацювати, — сказав вголос. — Зробити дев’яносто два. Дев’яносто п’ять. Якщо повезе — ще трохи збільшити.

Я з головою занурився у проєкт. Почав моделювати ракету, враховуючи всі фактори.

Об’єм — мінімальний.
Корпус — ребриста конструкція з легких композитних матеріалів, які я ще міг зняти з нутрощів модуля. Всередині — екранування для захисту електроніки маяка від спалахів радіації.
Двигуни — чотири маневрові, з можливістю асиметричного імпульсу для корекції курсу. Гальмівний — достатньо одного. Тепер пального потрібно менше.