Частина 31.

Отямився від того, що мене вивернуло.

Холодна, в’язка калюжа під щокою, різкий запах кислого — перше, що усвідомив, ще до того, як зрозумів, де я. Горло дерло, в роті — присмак моху й жовчі. Лежав на підлозі між ліжком і столом, скрутившись у неприродній позі, наче мене сюди кинули й забули.

Повільно перевернувся на спину. Голова гуділа, але не як при отруєнні, а як після удару. На стелі плямами розповзалися тінями, що миготіли в такт якимсь далеким гуркотам.

Мене ще раз здригнуло, але вже сухо. Я піднявся на лікті, оглянувся — і зрозумів, що це не перший раз. Підлога була забризкана засохлими плямами, частина блювотиння висохла на парашутній тканині, що зсунулася з ліжка. В кутку валялася порожня пляшка з-під води, перекинута набік.

— Лайно, — ледве вимовив, прохрипівши. Голос звучав ніби з потойбіччя.

Зовні гуркотіло. Корпус модуля здригався, як барабан, по якому хтось шмагає кулаками. Чути було, як вітер виє за стінками, як сиплеться по обшивці пісок, змішаний із кам’яною крихтою. Буря ревіла на повну.

Підповз до панелі, торкнувся сенсорів. На екрані миготіла схема: червоний сектор по всьому горизонту, індикатор вітру зашкалював. Пилова стіна обгортала мій модуль у центрі шаленого вихору.

Дивним було інше. Мені страшенно хотілося пити і їсти. І — неочікувано — жити.

Суїцид кальмерини не вдався.

Організм зробив те, для чого його мільйони років еволюції тренували: позбувся надлишку отрути. Вся "філософія" про гарний кінець виявилася слабшою за старий, тваринний рефлекс — вижити.

Підвівся, сперся спиною об край ліжка. Кістки протестували, м’язи зводило судомою. Але в голові… було дивно ясно. Тверезо. Чітко.

Депресія, цей в’язкий, липкий туман, зникла. Так, десь у глибині залишилося знання, що ситуація — лайно. Що я все ще тут, все ще сам, все ще в небезпеці. Але те тупе "мені все одно", що тримало мене за горло останні тижні, відступило.

— Трясця твої матері… — прошепотів, притискаючи долоню до чола. — І як я до такого дійшов?

Пам’ять поверталася шматками. Комутатор. Останній запис. Кальмарин. Кольори. Фігури, музика… і потім — провал. І тепер тут, вичавлений як лимон, але живий.

Перше, що зробив, — поповз рачки до води.
Обережно налив у своє горнятко трохи з резервуара, зробив маленький ковток. Смак був знайомий — тепла, ніби з батареї, але не огидна. Горло відреагувало болем, шлунок — обережним схваленням. Дозволив собі ще ковток. І ще один.

Тільки після цього підвівся на ноги. Стояти було важко, але світ більше не хитався.

Оглянув усе навколо — автоматично, як мене вчили: спочатку системи життєзабезпечення, потім решта.

Панель показників модуля світилась переважно зеленим. Автоматика спрацювала, як годиться. Перед початком бурі вона сама згорнула сонячні панелі в захисні ніші. Зовнішні датчики працювали справно.

Система збору конденсату теж була згорнута. Клапани перекриті, приймальні поверхні складені. Правильно: при такому пиловому потоці вони забилися б за годину, а потім їх довелося б відкопувати з-під півметрового шару піску.

Вітряк, навпаки, відпрацьовував на всі сто. На моніторі показувало вихідну потужність, близьку до максимальної. Лопаті, напевно, зараз згиналися від тиску повітря. Але це був мій генератор. Мій маленький резерв у цьому шаленстві. Енергії в акумуляторах було з запасом. Принаймні поки буря не посилиться і не зірве всю конструкцію з коренем.

Температура в модулі трималася на рівні плюс тридцять. У будь-якому іншому житті це був би пекельний показник, але зараз, після минулих сімдесяти, це здавалося… терпимим.
Всередині працювала циркуляція, холодильник гудів рівно. Аміачний контур працював справно. Моя саморобна система цього разу не підвела.

Але найголовніше було інше. Подивився на показники радіаційного фону.

Зовні вони все ще були підвищені, але вже не такими, як раніше. Індикатор, який тиждень тому стабільно висів у помаранчевій зоні, тепер блимав між жовтою й зеленою. Усередині модуля фон упав майже до фонового — те, що давала сама конструкція, електроніка й слабкий залишок від ґрунту з грядок.

— Не може бути…

Дозиметр підтягнув до ілюмінатора, тримаючи сенсор на кілька сантиметрів від скла. За склом вирувала сіра каша. Пісок, пил, шматки каміння — все це кружляло в божевільному танці. Але тепер радіація не пробивала захист так, як раніше. 

Без свідомості пролежав, як показав лог, три дні. Три дні, поки світ за стінами модуля розривало від поривів вітру. За цей час буря розкрутилася на повну, наче планета вирішила струсити з себе зайвий бруд — включно з радіоактивним.

І зараз, судячи зі спадної кривої на екрані, вона потроху слабшала.

— Ти там, ззовні, теж борешся, так? — сказав подумки звертаючись до планети.

Скільки це ще триватиме — невідомо. Бурі такого масштабу могли гуляти тижнями. Але якщо радіація падатиме такими темпами, як зараз, то за кілька днів зможу спокійно збирати воду без фону. Не одразу чисту — але вже не смертельну.

Раптом відчув, як до горла підкочується щось дивне. Не сльози — швидше, відчуття, що в мене з плечей зняли мішок із камінням, який я так довго ніс, що вже звик до нього. Всівся на край ліжка й просто сидів, слухаючи, як буря повільно б’ється об корпус.

Як і думав, так і сталося.

Через кілька днів графік показників радіації впевнено пішов вниз.
Вітер усе ще ревів, але відчувалося — не злісно, а якось втомлено.
Пісок уже не з глухим гупанням влітав у стінки, а тихіше, немов хтось сипав жменями крупу. 

На десятий день від моменту, як мене "відключило", світ за стінами модуля нарешті заспокоївся. Графік вітру впав до нормальних значень.
Сигнали штормового режиму перестали миготіти. Автоматика видала обережне повідомлення:

"Зовнішня активність — у межах стандарту. Рекомендовано ручний огляд систем."

Довго дивився на це речення. Руки чесалися перевірити все. Думка про те, що там, зовні, мої сонячні панелі, вітряк, система конденсату — всі вони могли постраждати — не давала спокою. І водночас у грудях ворушився страх.
Не перед радіацією, не перед вітром. Перед самим фактом виходу. Перед зустріччю зі світом, який продовжував жити без мене.