Частина 30.

Черговий день минув без змін. Це навіть не був "поганий" день. Просто ще один. Без подій, без новин, без жодної події, яка б вирізняла його з-поміж десятків інших.

Сьогодні, як і вчора, не вставав з ліжка.

Парашутна тканина, якою був накритий, стала моєю другою шкірою. Вона ледь ворушилася від мого дихання, створюючи ілюзію, що щось живе, окрім мене, тут ще рухається. Я лежав на спині, дивився в одну й ту ж саму точку на стелі — вм’ятину від того самого удару в перші дні — і думав, що, мабуть, непогано, якби саме тоді все й закінчилося.

Комп'ютер видав повідомлення про наближення бурі. Короткий звуковий сигнал, потім сухий текст:

"Піщана/пилова буря. Оцінка потужності: висока. Очікуваний час до фронту: 6 годин."

Глянув краєм ока на миготливий індикатор і не поворухнувся. Мені було байдуже. Мені байдуже вже було давно — на все. На погоду, на планету, на істоту, що десь там могла ще існувати… і на себе теж.

Сигнали тривоги стали чимось на кшталт фонової музики. Колись вони змушували мене стрибати, бігти, щось перекривати, щось закручувати. Тепер — навіть не підвищували пульсу.

Я почав втрачати контакт з реальністю. Не в сенсі галюцинацій — вони якраз були рідкісними гостями, коли не їв неочищений мох. А в сенсі інтересу. Реальність перестала для мене щось означати. Те, що відбувалося за межами мого тіла, здавалося чимось чужим, ніби спостерігаю не власне життя, а погану гру з поганим сюжетом. Мене знову захопили старі думки. Ті, яких боявся більше за радіацію.

Швидше все скінчити.

У якийсь момент, коли людина доходить до краю й уже не бачить дороги назад, вона робить дивну річ. Вона пише. Останній лист, останнє повідомлення, останню сповідь. Скоріше — щоб залишити в порожнечі відбиток: "Я був. Я думав. Я страждав."

Повільно потягнувся до комутатора, що лежав на столі біля ліжка. Пальці були важкими, як свинцеві. Натиснув кнопку запису.

Червоний індикатор спалахнув.

— Ця планета… — голос прозвучав хрипко, ніби чужий. Відкашлявся й продовжив: — …це прокляття.

Пауза.

— З неї не вибратися. Вона знищує спершу твоє тіло, потім твій розум. Не бачу сенсу далі жити… Далі боротися.

Слова повисли в повітрі, як мотлох. Не красиві, не героїчні, просто чесні.

Мені захотілося сміятися від банальності фрази "не бачу сенсу". Її повторювали мільйони людей до мене, в інших місцях, під іншими небесами.
Але зараз це було все, що міг сформулювати.

Я замовк. У модулі було чутно, як тихенько цокає якийсь реле у стіні. Десь за межами корпусу, можливо, вже здіймався вітер, але сюди ще не долітав навіть його шурхіт.

— Цікаво… — повільно сказав перевертаючись на бік, — хто керує нашими долями? Хто вирішує, де і коли прийде мій кінець? Чому тут? Наодинці, в забутому всесвітом місці? Чому я?

Це прозвучало не як претензія, а як справді щире, дитяче запитання. Ніби я звертався не до конкретної сутності, а до порожнечі.

— Ти чуєш? — додав тихіше. — Простір? Бог? Фатум? Хто завгодно… Я втомився.
Можна сказати, твоя взяла.

Пауза була довгою. Дивився в червоний вогник запису, ніби в око. Воно не кліпало.

— Прощавайте, — сказав нарешті.

І вимкнув запис. На цьому місці в типовому фільмі герой би розридався, чи вдарив по пульту, чи ще щось зробив.
Я ж просто поклав комутатор назад на стіл. Дуже обережно. Ніби боявся його розбудити.

Погляд сам собою ковзнув до ферми. Мох-кальмарин світився м’яким, лагідним фіолетовим. Нитки міцелію ворушилися ледь-ледь, як м’язи живої істоти уві сні.

Повільно підвівся. Відкинув парашутну тканину, ноги відгукнулися тупим болем — наслідки антирадіаційного препарату. Дістався до грядки.

На полиці стояв контейнер із "неочищеним" кальмарином. Тим самим, який обходив останнім часом стороною, наче пляшку з отрутою.
Добряча, важка брила біомаси — майже чорної від концентрованих алкалоїдів.

Мій задум був простий, у своїй збоченій логіці навіть… акуратний.

Якщо помирати — в безпам'яті.

Передозування мало спрацювати у два етапи.
Спочатку — психоделічний удар, той самий коктейль із галюциногенів, що виводив мене колись в ефемерні світи. Потім, коли тіло "відключиться" від реальності, — зневоднення, або зупинка серця від пердозу. Організм просто сам "вирішить" як краще відійти, та повільно згасне.

Відрізав шматок. Добрий, сантиметрів десять завдовжки, товстий, як долоня.

Він був важким, пружним, холодним. Пахнув чимось між сирими грибами й озоном. Сів просто на підлогу, сперся спиною об стінку модуля.
Посидів кілька секунд, дивлячись на цей шматок, як на дивний фрукт.

— Ну, — сказав пошепки, — я боровся скільки міг.

Відкусив. М'якуш виявилася жорсткішою, ніж пам’ятав. Доводилося жувати довго, повільно, доки ця гума розкладалася на волокна. Смак був прогнозовано гидким. Але десь у глибині з’явилася нота солодкості — небезпечно приємна.

Жував повільно. Мені не було куди поспішати. В якийсь момент навіть відчув… насолоду. Не від смаку. Від самого процесу прийняття рішення.
Вперше за довгий час робив щось, у чому був абсолютно впевнений.
Жодних гарячкових пошуків рішень, жодних компромісів. Відкусив ще. І ще. Запивав водою — парадоксально: тією ж самою водою, яку так боявся пити. Тепер радіація вже не мала значення. Вона спізнилася на вечірку.

Серце билося рівно, навіть трохи повільніше, ніж зазвичай. Це було дивно заспокійливо. Світ почав змінюватися не одразу.

Спершу — ледь помітно.
Лампа під стелею, яка завжди світилась рівним жовтим світлом, раптом набула серпанку. Світло розшаровувалося на кольори, невидимі раніше. Я бачив навколо неї тримірний ореол із тонких ниточок, що пульсували в такт моєму серцю.

Потім стіни перестали бути пласкими. Метал почав "дихати". Я бачив, як він ледь-ледь рухається, вигинається, немов поверхня води при легкому подиху вітру. Вм’ятина на стелі перетворилася на кратер, в глибині якого хтось запалив маленьке сонце.