Частина 29.

Час спливав, як розплавлений метал по жолобу — повільно, але невблаганно.

Радіаційний фон за межами модуля тримався стабільно високий. Температура почала потроху здавати позиції — датчики показували не сімдесят, а шістдесят п’ять, потім шістдесят три вдень. Але з гамма-променями, на відміну від спеки, не домовишся. Сонце могло сховатися за горизонт, атмосфера — трохи охолонути, а ось той невидимий дощ частинок нікуди не дівався. Він просто став частиною фону, як постійний шум у вухах.

Я старався мінімізувати вихід назовні. Важко, майже фізично важко, було дивитися на власний скафандр як на ворота в пекло.
Виходив тільки за крайньої необхідності — почистити сонячні панелі, коли рівень заряду падав до небезпечної межі. Кожен такий вихід був маленькою спецоперацією, вартістю у години життя, які обмінював на кілька відсотків батареї.

Повернувшись із чергової "вилазки", завжди проходив однаковий ритуал.
Дозиметр — до зовнішньої поверхні. Тихий, але не нульовий тріск.
Потім — суха щітка, якою зчищав зі скафандра пил. Потім — вологе протирання, яке забирало дорогоцінну воду. Кожна крапля на ганчірці видавалася мені зрадою — витрачаю те, що треба пити, на те, щоб не померти від іншої загрози.

Брудний баланс виживання.

Але за цей час істота так і не з’являлася. Після останнього контакту минув майже місяць. Я встиг завчити напам’ять криву радіаційного фону, динаміку температури, ритм власного холодильника. Встиг кілька разів переналаштувати перекладач, підлаштувати алгоритми. І все це — даремно, бо того, для кого я це створив, не було.

Можливо, з нею щось сталося? Можливо, вона не витримала піку випромінювання. Можливо, її корабель у долині розвалився остаточно.
Можливо, вона так само дивиться зараз у чорне небо, тільки з іншого боку хребта, думаючи, що це я її покинув.

А можливо — найбанальніше — я вже ніколи не зможу випробувати свій перекладач. Усі ці хитрі таблиці, патерни, форми, кольори й ультразвуки так і залишаться мертвою схемою на екрані.

Замкнутий простір модуля, який раніше був для мене фортецею, почав перетворюватися на клітку.
Спершу я не помічав цього. День за днем були дрібні справи: ферма, холодильник, аналізи, прокладання нових трубок, запис логу.
Але там, де немає нових подій, час перетворюється на жуйку. Ти пережовуєш ті самі думки, ті самі почуття, поки вони не втрачають смаку й не стають гіркими.

Музика перестала допомагати.
Пробував включати старі плейлисти з Землі: трохи року, трохи електроніки, навіть класичну симфонію. Раніше вона рятувала, створювала ілюзію присутності — ніби хтось є поруч, ніби світ більший за цих кілька металевих стін. Тепер кожна мелодія звучала приречено. Особливо вокал. Людські голоси, що співали про любов, дороги, міста, розлуки — усе це било по мені, як молотком по тріснутому склу.
Ловив себе на тому, що злюся на пісні. На слова. На голоси тих, хто навіть не підозрює, що десь тут, за десятки світлових років, їх слухає той, кого вже віднесли до "зниклих безвісти".

Вимикав музику посеред пісні, бо більше не міг чути, як хтось говорить про щастя. Книги теж перестали працювати.
Я гортав текст на планшеті — нехай навіть свої улюблені детективи чи старі твори класиків — і бачив лише чорні рядки. Очі бігли по словах, мозок розпізнавав літери, але сенс не затримувався.
Історії інших людей, героїчні, трагічні чи просто буденні, викликали тільки роздратування.
У них завжди були "інші". Другий персонаж, третій, масовка, яка сміється в барі, сусід, пес, ворог.
У мене не було нікого.

Я й сам собі почав здаватися вигаданим.

Щоб не з’їхати з глузду зовсім, вирішив придумати собі хобі.
Не віртуальне — реальне, щоб руки працювали, а голова відпочивала.

Першою ідеєю було плетіння.

Розібрав старі бухти електропроводки, відокремив тонкі кольорові дроти й спробував плести з них щось на кшталт браслетів або фігурок.
На Землі я бачив, як люди роблять чудеса з мотузок і кабелів — створюють мініатюрні скульптури, плетуть неймовірні візерунки. Це виглядало медитативно.

У мене не вийшло нічого.

Пальці, звиклі до гайкових ключів і планшета, не слухалися. Дроти вислизали, заплутувалися, вузли виходили кривими. Я нервував, розв’язував, починав спочатку. Один раз таки доробив щось, що мав би бути кільцем чи фігурою.
Це виглядало, як задушена змія.

Я зім’яв цей "шедевр" у грудку й жбурнув у кут.

Спробував зробити щось більш "утилітарне" — наприклад, маленьку підвісну решітку для сушіння біомаси над випарником. Ідея була непоганою, реалізація — огидною. Криві петлі, якісь зайві витки, нерівний розподіл ваги. Виглядало так, ніби це робив не інженер-механік, а дитина з дитсадка після цукрового передозу.

Кожна невдача не просто дратувала — вона підточувала. Я відчував, як у мені накопичується злість на самого себе.

Ти можеш розрахувати орбіту, скласти модель абсорбційного холодильника, спроєктувати перекладач для чужої мови — але не здатен сплести клятий браслет. На Землі це звучало б смішно. Тут — це звучало як вирок.

Я пробував ще. І ще.
Аж поки одного дня, відчувши, як дріт знову виривається з пальців, просто сів на підлогу посеред модуля, сперся спиною об стіну й завмер.

Без руху. Без думки. Неначе хтось натиснув "паузу" на пульті.

Дивився перед собою, але нічого не бачив. Свідомість ковзала по поверхні, не чіпляючись ні за що.

Так виглядає депресія, коли з нею нема кому поговорити. Ні "як ти", ні "тримайся", ні "ми поруч". Є тільки ти, стіни і тиша.

Почав ловити себе на дивних дрібницях.

Наприклад, ловив себе на тому, що рахую заклепки на панелі. Один, два, три, чотирнадцять, сімдесят… Потім починав заново, бо забував, на чому зупинився.

Або дивився, як по прозорій стінці резервуара стікає крапля конденсату.
Вона повільно росла, набирала вагу, відривалася, летіла вниз, приєднувалася до інших. І уявляв, що це я. Маленька крапля, що повільно, невідворотно тягнеться вниз. І ніхто навіть не помітить моменту, коли вона впаде. Просто ще одна в безлічі.