Частина 28.

Істота не з’явилася ні через тиждень, ні через два.

Дні злилися в один довгий, розпечений коридор. Гул аміачного холодильника, тихі клацання реле, тріск дозиметра — ось мій світ. Я вчився жити в ньому, як щур у вентиляційній шахті, уникаючи прямого сонця, економлячи кожен ковток води, кожен рух.

Минув майже місяць від нашої останньої зустрічі.

Спочатку просто чекав. Щовечора на кілька хвилин підходив до ілюмінатора, вдивлявся у важке, нерухоме повітря над піском. Уявляв, як десь там, у тремтячому мареві, знову виникне фіолетова пляма, але її не було.
Потім перестав чекати. Перемикнувся на побут, на роботу, на нескінченні дрібні завдання, які відвертають від головного — від думки, що, можливо, я знову один.

Але самотність — не єдина річ, яка наростала.

Радіація.

Спершу це був просто набір цифр. Ледь помітне збільшення фонового значення. Потім — легка втома, яку списував на спеку. Неймовірна сонливість, сухість у роті, дивний металічний присмак, головний біль, що не проходив після сну. І, нарешті, перший справжній дзвіночок — нудота вранці, ніби  прокинувся з похміллям, хоча не пив нічого, крім води.

Я знав ці симптоми.
Нас вчили. Радіаційне ураження — підступне. Воно не приходить з одним ударом, як постріл. Воно просочується поступово, день за днем, поки одного ранку ти не виявляєш, що твої клітини більше не відновлюються, а тільки гинуть.

Я тягнув до останнього. У аптечці був лише один повноцінний протирадіаційний препарат — серйозна штука, яку давали на випадок "серйозного інциденту". Вона не була вітамінкою, яку запивають водою і ти зборовий. Вона була “запасним парашутом”. І я до останнього намагався її не використовувати.

Кожного дня  дивився на ампулу, ніби на священний грааль. І кожного дня казав собі: "Ще рано. Ще потерплю. Ще трохи". Дурна, вперта надія, що якось все "само пройде". Що скоро радіаційний фон зменшиться і можна буде пити безпечну воду.

Не пройшло.

Того ранку, коли зрозумів, що далі тягнути не можна, ледь доповз до ліжка. Мене вивертало шлунковим соком. Шлунок стискався судомами, а виходити було нічому. Я сидів, спершись спиною об холодний метал, і чув, як у вухах гуде так, ніби сиджу всередині трансформатора.

Пальці тремтіли, коли відкривав аптечку. Ампула холодно блиснула в напівтемряві модуля.
Вставиви ампул в атошприц, не дивлячись у інструкцію — просто знав її на пам`ять. Разова ударна доза. Побічні ефекти, список довжиною з метр. Але альтернатива була проста —  повільна смерть.

Ввів ін’єкцію в стегно, стиснувши зуби. Чекав чогось — миттєвої ясності, чи навпаки, провалу. Але нічого не сталося. Просто ще один укол у чергу днів.

Справжні зміни прийшли наступного дня, коли прокинувся від голоду.

Звірячого, сильного  голоду — того самого, що змушує лізти в холодильник вночі, шукати щось пожувати. Сухість у роті зникла. Голова стала легшою. Кістки перестали ломити. Лежав, дивлячись у стелю, й усміхався сам собі, як ідіот. Мій організм, списаний у моїх власних очах, ще боровся.
Препарат відтягнув біду. Вимив із крові частину того, що підточувало мене зсередини. Відчув, як повільно повертаються сили. Світ знову мав кольори, а не тільки сірі відтінки.

Але проблема не зникла.

Джерело небезпеки не поділося нікуди. Вода, яку пив, усе ще була тією ж самою — здобутою з атмосфери, що купалася в потоках космічного випромінювання. Препарат дав мені відстрочку. Трохи часу. Але не вирішення.

"Хоч бери й не пий", — подумав  гірко, дивлячись на резервуар з конденсатом. Абсурдна дилема: вода, яка вбиває повільно, і спрага, яка вб’є швидко.

Стояв біля своєї ферми й дивився, як мій кальмарин — цей інопланетний мох, гриб, м’ясо, називай як хочеш — буяє, ніби його поливали не отрутою, а еліксиром молодості.

Його міцелій став густішим. Нитки — товстішими, як шнури. Плодові тіла, які раніше були дрібними й скромними, тепер вистрілювали догори м’ясистими виростами, схожими на суцвіття коралів, що світилися зсередини м’яким фіолетовим світлом.

Зменшення води, спека, радіація — все, що вбивало мене, його, здається, тільки підхльоскувало. Він жив. Він процвітав.

— Чудово, — криво усміхнувся до нього. — Хоч комусь тут добре.

Професійна звичка перемогла апатію. Взяв дозиметр і підніс до середнього рівня грядок, очікуючи побачити значення які зашкалюють. Якщо вода фонить, а ґрунт насичений нею, логічно, що й ферма стала маленьким "світлячком".

Показники підскочили — в районі ґрунту. Але коли підніс сенсор до м’якоті одного з "плодів", стрілка… впала. Насупився, подумав, що помилився. Змінив кут, перевірив ще раз. Те саме.

Обережно зрізав ножем невеличкий шматок кальмарина, поклав у стерильну чашку. Підніс дозиметр прямо до нього, майже торкнувшись.

Тиша. Стрілка навіть не здригнулася. Нуль, фон, нічого. Я завмер, не вірячи. Знову заміряв.
Знову. Результат не змінювався. Поверхня грядок, ґрунт, вологий субстрат — так, там було випромінювання. Невисоке, але помітне. Самі плодові структури — абсолютно чисті.

— Еврика… — вигукнув на радощах.

Не так гучно, як Архімед, що вискакує голий з ванни, а тихо, по своєму в передчутті надії.  Мій "мох" — ця інопланетна органіка — не просто переносив радіацію. Він її... фільтрував.

Повторив експеримент з іншої грядки. Те саме. З верхньої, нижньої, тієї, що ближче до зовнішньої стінки модуля. Усюди картина була схожою: ґрунт фонить, м'якота — ні.

Сів навпроти грядок, поклавши дозиметр на коліна. Це змінювало все.

Вода, яку подавав у ферму, була забрудненою. Радіонукліди осідали в субстраті, входили в якісь реакції, частково накопичувалися… але на рівні плодових тіл щось відбувалося. Кальмарин відділяв чисту воду від бруду. Як рослини на Землі, які можуть накопичувати важкі метали в коренях, а в плодах лишати меншу концентрацію — тільки значно ефективніше.
Або він перетворював небезпечні ізотопи на стабільні форми. Або… можливо, він взагалі харчувався цією радіацією.