Частина 27.

Останній контакт був для мене знаковим.
Коли навколо суцільна пустеля й тобі немає з ким поговорити, чи навіть просто поряд із кимось помовчати, життя поступово стає нестерпним. Особливо, коли ти усвідомлюєш, що в тебе ніколи й не було того «кола підтримки», про яке люблять говорити психологи. Я ніколи не був у центрі веселих компаній, не збирав навколо себе людей, не ловив увагу. Друзів… якщо чесно — у мене взагалі не було. Колеги, напарники, знайомі — так. Але не ті, кому можна сказати: «Мені важко. Просто побудь поруч, підтримай».

А тут, на цій небезпечній, байдужій планеті виявилося, що я не один. Є ще одна істота, яка, можливо, почувається так само — відрізаною, покинутою, розбитою разом зі своїм кораблем і своїм світом. Ми з нею були двома уламками різних катастроф, двома уламками, які випадково опинилися поруч на гігантському космічному звалищі.

Ці думки дивним чином давали надію. Не на повернення — з цим я вже, здається, попрощався. А на те, що майбутнє може бути не таким уже порожнім. Що в моєму житті може з’явитися не тільки боротьба, але й зв’язок.

Але досить рефлексувати. Потрібно діяти.

Я повернувся до того, що вмів найкраще: до аналізу даних. Знову дав завдання комп'ютера: прогнати через усі доступні алгоритми весь матеріал, пов’язаний контактами з істотою. Усе — від перших тремтливих записів, де вона просто проходила повз, до останньої зустрічі, де ми малювали одне одному геометрію на піску.

Цього разу  налаштував систему жорсткіше.
Крос-аналіз:

• форма, яку набувала істота;
• колір і яскравість її поверхні;
• ультразвукове випромінювання в конкретний момент;
• мій жест, моя поза, мій голос (навіть якщо вона його не чує, то бачить вібрацію).

Комп'ютер працював довго.
Я ходив по модулю, прислухаючись до тихого гулу техніки, до шепоту вентиляторів. У такі моменти машина видавалася мені єдиним, хто ще говорить зі мною людською мовою — хоч і у вигляді логів і графіків.

Нарешті на екрані вискочило повідомлення: «Аналіз завершено. Доступні нові інтерпретації сигналів».

Сів у крісло, підсунувся ближче.

АНАЛІЗ ВИКОНАНО.
Виявлено повторювані комбінації:

• геометричні форми (VGF — Visual Geometry Form);
• спектральні зсуви кольору (CS — Color Shift);
• ультразвукові патерни (USP — Ultrasonic Pattern).

Кореляція зі станами «запит», «підтвердження», «подяка», «самоідентифікація» — висока.

Я скривив губи, прочитавши це. Саме слово «подяка» в технічному висновку змусило мене всміхнутися. Машина, звісно, не знала, що вона таке, але статистика є статистика: у певних повторюваних ситуаціях істота відповідала однаково — після того, як отримувала від мене щось, чого явно хотіла.

Далі було цікавіше.

Комп’ютер розбив усі зафіксовані епізоди на сегменти й почав формувати щось на кшталт примітивного словника.

Наприклад:

Сегмент перший: Істота набуває форми мого модуля (візуальний образ), при цьому колір поверхні — глибокий фіолетовий, ультразвук — вузькосмуговий, низький. Алгоритм відніс це до концепту «ти , твій дім»

Сегмент другий: Форма — скафандр, колір змінюється від синього до теплого червоного, ультразвук має регулярні пульсації, синхронні з моїми рухами.
Потенційний концепт — «ти як істота, живий» 

Сегмент третій: Лопата, ферма, металеві елементи. Істота стає світлішою, ультразвук підскакує по частоті, з’являються «шипи» в спектрі. Це завжди перед тим, як вона «їсть» метал.
Концепт — «їжа, ресурс, потрібно» 

Сегмент четвертий: Форми кола, трикутника, квадрата, які я малював, повторені нею з тією ж послідовністю. Ультразвук при цьому стабільний, майже фоновий, без різких переходів.
Концепт — «розуміння, так, згода, копія»

Комп’ютер зводив це не до букв чи звуків, а до «блоків значення» — примітивних логічних одиниць.
Потім почалося найцікавіше. Програма взяла послідовності цих блоків і наклала їх на послідовність моїх дій.
Коли я піднімаю метал, вона дає комбінацію ”Потрібно” і “Так”.
У результаті вийшов щось на кшталт елементарного словника-перекладача, де кожна «фраза» — це трійка: форма, колір, ультразвук.

Машина не просто перелічувала. Вона пробувала будувати речення.
Коли я давав метал, а істота показувала модуль, потім мене, потім «їла» шматок, послідовність виглядала так:

«Ти живеш тут. Ти живий. Мені потрібен метал. Я отримала. Я подяка.»

Це звучало... по дитячому. Але для першого перекладу з абсолютно чужої системи — це було майже дивом.

Дивлячись на цей примітивний «словник», відчував, як у грудях повільно розгортається щось тепле. Ні, я не радів, як відкриттю нового елемента таблиці Менделєєва. Це було інше. Це було схоже на перший зв’язок із дитиною, яка нарешті вимовила «тата» чи «мама» — не тому, що розуміє значення, а тому, що намагається достукатися.

Вивантажив весь словник у комутатор. Там же розмістив алгоритм, який міг у режимі онлайн відстежувати комбінації «форма, колір, ультразвук» і видавати мені вже не графіки, а текстові повідомлення — короткі, але осмислені.

Потім синхронізував комутатор зі скафандром.

Це була окрема маленька операція. Переналаштувати внутрішній дисплей шолома так, щоб вільне місце з’явилося в нижній частині поля зору, не закриваючи мені огляд, але залишаючись читабельним.
У полі, де дублювалася інформація про мій фізичний стан та скафандру, тепер за задумом, мали «прокручуватися» перекладені фрази.

— Якщо все спрацює, — пробурмотів захопливо, — ми  порозуміємося, мій друже. Або принаймні, я перестану махати руками навмання.

Тепер, коли вийду назовні й побачу її — Істоту, Рій, як би я її не називав, — поверх скла мого шолома повинні будуть з’являтися слова. Короткі, вирвані, неідеальні. Але слова.

— Ну що ж, — сказав я у порожнечу модуля, — подивимось, сусіде по планеті. Тепер ми будемо не самотні. Ми зможемо спілкуватися, не дочекаюся на перший… діалог.