Частина 25.

Дні текли розплавленим оловом, повільні, тягучі й нестерпно спекотні.

Ройова істота так і не з’явилася. Ловив себе на тому, що годинами вдивляюся в горизонт, сподіваючись побачити знайомий фіолетовий блиск, але пустеля відповідала лише тремтінням марева. У мене була ідея знову відправити до неї аеростат, щоб перевірити, як ідуть справи з її кораблем, але природа ніби змовилася проти мене.

Вітру не було. Стояв повний, мертвий штиль. Жодна піщинка не ворушилася, прапорці-індикатори біля модуля обвисли ганчірками. А за прогнозами моєї метеостанції, ця стагнація триватиме ще довго. Атмосфера ніби загусла, перетворившись на гарячий кисіль.

Температура на поверхні щодня піднімалася, невблаганно повзучи вгору по шкалі. Таке враження, що планета входила у свій літній сезон — жорстокий, безжальний, як і все тут.

Для мене це були нові виклики та проблеми, до яких я, чесно кажучи, не був готовий.

Пригадую вперше, коли тільки опинився на поверхні, то дуже зрадів, побачивши, що температура не перевищує комфортних двадцяти градусів. Це давало ілюзію безпеки, майже курорту. Навіть дозволяв собі мріяти. А зараз вдень термометр показував під сімдесят, а вночі рідко коли опускався нижче сорока. Мій модуль перетворився на духовку, де я повільно запікався у власному соку. Система клімат-контролю працювала на межі, завиваючи як поранений звір, пожираючи енергію батарей.

Але найгірше було інше. Вода.

Я вже почав відчувати її брак. Моя гордість — система збору конденсату, яка так справно напувала мої грибні плантації, — втратила дві третини своєї потужності. Фізику не обдуриш: чим гарячіше повітря, тим важче змусити його віддати вологу. Точка роси змістилася кудись у захмарні далі.

Резервуари міліли. Листя моїх "кальмарів" почало жовкнути і скручуватися. Якщо справи підуть так і далі,  залишуся без води за тиждень. А без води тут кінець настає швидко.

Мені потрібно було терміново щось вирішувати. Але що?

Якби хоча б знати, скільки може тривати цей період. Чи це пік, чи лише прелюдія до справжнього пекла?

Вирішив ще раз запустити аеростат у небо, аби зібрати вертикальний профіль атмосфери та зрозуміти динаміку. Можливо, там, на висоті, є потоки, яких я не бачу знизу.

При таких умовах запуск аеростата був тим ще квестом. Гаряче повітря має меншу густину, тому підіймальна сила моєї кулі суттєво впала. Довелося скинути частину баласту і навіть зняти захисний кожух обладнання, щоб полегшити конструкцію.

Та все рівно аеростат підіймався повільніше, ніж попередні рази, ліниво погойдуючись у розпеченому повітрі. Я почав збирати дані відразу, як обладнання перетнуло позначку в сто метрів.

Потік випромінювання зростав. Не стрибком, не випадковим сплеском — рівною, впертою, експоненційною кривою. Датчики фіксували жорсткий ультрафіолет і інфрачервоний потік такої інтенсивності, що це могло означати лише одне: планета входила в ближню фазу орбіти, перигелій.

Це не випадковий перегрів, не атмосферний збій. Це астрономічна неминучість. Орбітальна механіка ніколи не помиляється й нікого не жаліє.

Звів дані з поверхні з показниками на висоті. Температурний градієнт ішов чітко зверху вниз. Атмосфера нагрівалася швидше, ніж ґрунт встигав віддавати або поглинати тепло. Це означало, що пік ще попереду. Планета ще працювала як акумулятор, але скоро вона насититься і почне віддавати жар назад.

Я задав комп'ютеру змоделювати прогноз згідно з занесеними даними.

Екран миготів цифрами, будуючи графіки. Я дивився на них, як лікар дивиться на кардіограму пацієнта, що конає.

Прокрутив модель знову. Потім ще раз, спрощуючи параметри. Забрав усе зайве: локальні вітри, хмарність, випадкові флуктуації. Залишив тільки головне, скелет системи — інсоляцію, теплову інерцію маси планети, орбітальний період подвійної зірки. Крива зійшлася. І вона мені не сподобалася.

Вісімнадцять днів — до температурного максимуму. Плюс-мінус три, якщо я щось упустив у коефіцієнтах поглинання атмосфери.

Вісімнадцять днів пекло буде ставати лише гарячішим. А після цього планета не охолоне одразу. Вона триматиме тепло, як розпечений камінь у багатті. Атмосфера тут щільна, насичена важкими газами — вуглекислотою, азотом, аміаком. Вони працюють як пухова ковдра, не випускаючи інфрачервоне випромінювання назад у космос. Парниковий ефект у дії.

Ще тридцять, можливо сорок днів температури будуть триматися вище тієї межі, за якою земна біологія (і моя психіка) починає здаватися.

Я сидів, дивлячись на цифри, і, на диво, не відчував нічого. Ні панічного страху. Ні полегшення від ясності. Це був просто сухий факт, як рівняння.

П’ятдесят днів. Майже два місяці виживання в духовці. Може трохи більше. Може трохи менше. Але вода закінчиться раніше.

Потрібно вдосконалювати систему збору води. Точка роси — ось у чому проблема. Конденсація відбувається тоді, коли вологе повітря стикається з холодною поверхнею. Але де взяти холод, коли зовні сімдесят, а всередині модуля ледве тримаю тридцять? Мої пасивні радіатори просто не справляються — їм нікуди скидати тепло.

Подивився на спектральний аналіз атмосфери, який висів у кутку екрана.

Азот... Аргон... Вуглекислий газ... Аміак.

Стоп. Аміак.

NH3.

Досить багато, майже 2,5% за об'ємом. Це аномально багато для кисневої атмосфери, але тут, схоже, свої закони хімії. Або це сліди життєдіяльності того самого глобального організму.

Але зараз мені байдуже на походження. Мені потрібні властивості.

Аміак — це холодоагент. Старий, добрий, перевірений часом холодоагент. Згадав старі підручники, схеми холодильників епохи до напівпровідників.

Абсорбційний холодильник. Система Ейнштейна-Сіларда. Ніяких компресорів, ніякої складної електроніки. Він працює від тепла.

Це ж ідеально для твоїх умов, Руслане!

Вдень зовні +70 °C. Це готове, безкоштовне, потужне джерело енергії. Мені не треба витрачати електрику, щоб генерувати холод. Мені треба використати цю пекельну спеку проти неї самої.