Частина 24.

Сидів у своєму кріслі-ліжку, обпершись на спинку, яка тихо скрипіла щоразу, коли змінював позу. Переді мною, на трьох моніторах, прокручувався відеозапис. Знову і знову. Я дивився, як фіолетова істота підходить до ферми, повторює мої рухи, формує руки. Потім — як хапає метал і тягне його геть, зникаючи в темряві. Кожен кадр бачив уже сотні разів. І все одно — не міг відірватися.
Я неквапом жував шматок білкового брикета. Рот механічно працював, але голова була зайнята іншим. Надто багато питань. Чому вона скопіювала мою руку? Чому не маніпулятор, чи клешню? Чи вона раніше не зустрічала подібного?
Запис із шолома прокручував хвилин п’ять поспіль, потім знову перемотував, уповільнював. Звукову доріжку розтягнув у десятки разів. В слуховому діапазоні — лише слабкий писк, але після фільтрації через спектральний аналізатор виявилось: він не хаотичний.
Періодичність. Закономірність.
Коливання частоти нагадували структуру імпульсів, схожих на передачу даних або мову, побудовану на тональних зсуваних хвилях.
Підсунувся ближче до монітора. На екрані строками бігали дані телеметрії: ритм серця, рівень тиску, активність сенсорів у шоломі.
Навколо моменту піка болю — нове, чітке збігання: гучність ультразвуку збільшується одночасно зі зміною світлових відтінків істоти.
Фіолетове світіння не випадкове — воно синхронізоване.
«Вона не просто світиться, — подумав про себе. — Вона говорить світлом, формою та ультразвуком»
Натиснув клавішу, змусивши програму накласти відеоряд на аудіодіапазон.
Потік кадрів застиг, і екран розділився на дві смуги: верхня — зміна кольору, нижня — спектр ультразвуку.
І вони збіглися.
На момент руху її «руки» — короткий зсув хвилі; на моє слово — спалах у тому ж діапазоні. Це було не випадковістю. Я відчував: ми справді говорили.
Майже тиждень минув з того вечора, коли подарував істоті шматок ферми. Весь цей час було тихо. Жодних сигналів за межами периметра, жодного натяку на повернення. І все ж я не міг відпустити думку, що вона спостерігає.
Може, не очима. Може, не зараз. Але десь там, у пітьмі, її присутність жила, як новий супутник у полі мого існування.
Комп’ютер закінчив обробку.
На екрані видало повідомлення.
Результат аналізу:
В певних часових проміжках прослідковується закономірність у повторенні світлових та аудіопатернів.
Глибокий аналіз підтверджує нелінійне кодування.
Висновок: Істота спілкується не вербально — поєднанням візуальної передачі інформації та ультразвукових імпульсів.
Довго сидів мовчки, дивлячись на екран. Це було більше, ніж просто відкриття. Це був перший, справжній крок від ізоляції.
Мова — ключ.
І якщо є мова, є розуміння. Якщо є розуміння — є надія.
Усміхнувся. Усмішка вийшла криво, губи давно відвикли від цього руху. Потім майже мимоволі сказав уголос:
— О, це вже прогрес…
І притих — здивований власним голосом. Я не чув себе так давно, що навіть звук мого мовлення видався стороннім, наче хтось інший сидів поруч і повторював за мною.
«Треба відновити записи журналу», — подумав про себе. — Розмовляти хоча б із собою — це вже крок до людяності.
Натиснув на комутаторі кнопку. Екран м’яко світився, курсор кліпав у кутку.
— Запис… — промимрив повільно
— День 87 після катастрофи. Істота, з якою встановлено контакт, має чітко структуровану систему передачі інформації. Візуальний компонент світіння. Зміна кольору по спектру від синього до фіолетового, відповідає частоті ультразвукових хвиль, які виходять за межі людського слуху. Ймовірно, це універсальна невербальна форма мови. Створюю базову дешифрувальну схему. Потрібно накласти всі дані з трьох пунктів: перша зустріч, контакт біля модуля, передача металу. Подивимось, чи проявляться повтори в реакціях.
Зупинився, відкинувшись у кріслі. У повітрі стояв запах продуктів фільтрації. Модуль гудів, як завжди, ледь чутними хвилями. У цій монотонності було щось заспокійливе.
— Запис, — повторив голосно. — Додати всі дані за попередні зустрічі.
Вказав системі витягти архіви. Відео першого контакту — дрібні фігури, частки від великого рою, звукові сигнали на частоті понад 30 кілогерців, 
світлові коливання на частоті 500–760 терагерц.
Після накладання всіх цих ліній отримав те, що міг би назвати словником — принаймні її тінню.
Сегменти світла не просто миготіли, а створювали певні патерни. Мовлення істоти мало темп, емоцію, акценти. У тих місцях, де вона реагувала на мене — різкі зміни інтенсивності, короткі спалахи ультразвуку, немов інтонаційні вигуки. Це було схоже на музику. Проте музика, яка керується не гармонією, а геометрією.
Мені знадобилось кілька днів, щоби спланувати таблицю відповідностей.
Розділив послідовності на класи: вітання, дія, запит, реакція.
Може, просто втішав себе методичним хаосом, але щось у мені оживало від цієї роботи. Заглибившись у параметри, не помітив, як минули дні.
Основне світило вкотре сховалося за горизонт, а зовні було лише дихання планети, що розсіювалося в пилу.
Темрява наростала за ілюмінатор. Я все тицяв комп’ютеру нові дані, додаючи кадри, патерни, оптимізуючи алгоритми.
— Додати графічні елементи знайдені біля корабля, — сказав машині, і вона слухняно відгукнулася.
Знімки фрактальних візерунків, зроблені аеростатом тоді, коли досліджував уламки, висвітилися на екрані.
Довго дивився на них, порівнюючи форму спіралей і ліній із тими, що малювала формою істота. Деякі збігалися майже ідеально.
Невже це їхній алфавіт? Їхня мова, зафіксована на поверхні землі, як послання?
Мій мозок шалено впивався в нову ідею. Вже уявляв, як складу між ними послідовність, знайду ключ — і отримаю зв’язок із нею. Але все було марно.
В якийсь момент зрозумів у мене бракує знань та досвіду. Я не екзолінгвіст і не ксеноантрополог.
На сусідньому моніторі світилися інші кадри — ті самі, зняті на підземному моноліті. Його гладка, полірована поверхня теж мала символи. Але інші — правильніші, суворіші, математичні. Вони ніби дивилися на мене з холоду глибин.
Провів пальцем по екрану і зупинився. Інтуїція — підказувала, що не варто змішувати ці дані.
Чому? Я не знав. Можливо, ці речі мають різне походження. Але вони мені здалися більш послідовними та зрозуміли. Різні коди — різні свідомості. Якщо почати з них? Але чи допоможе це мені пізнати мову ройової істоти. Точно ні. Лише потрачу час. А час у мене неоціненний.
Відкинув частину алгоритму, що мала включати моноліт. Лишив корабель і спілкування з істотою.
Комп’ютер пікнув, позначивши завершення аналізу. Я видихнув і відкинувся на спинку крісла. Перед очима повільно прокручувалось тривимірне відображення сигналів: світлова графіка, хвилі, що зливаються і розходяться. Світло зливалося зі звуком, утворюючи тканину, ніби мереживо всього, що я знав про цей світ.
Якщо вона справді спілкується так — через симбіоз візуального й акустичного — то ця мова не лише комунікаційна. Це…. Емоція, перетворена на код.
І я — перша людина, що пробує її зрозуміти.
Мені знову спало на думку, як вона виглядала в момент копіювання моєї постаті. Вона, видно, зрозуміла, кого бачить.
— Ти наслідуєш мене, а я тепер спробую наслідувати тебе, — сказав вголос і засміявся. Гучно, несподівано, як чужа людина.
Голос луною відбився від металевих стін. Потім стало тихо.
Думки повільно стеклись у щось схоже на порядок.
Торкнувся панелі керування, перевірив всі датчики охоронного периметра. Якщо вона повернеться — система сама включить запис, кожен відсоток спектра, кожен звук.
Хочу бути готовим.
Підвівся, підійшов до круглої панелі в ілюмінаторі. Зовні тягнулась чорна пустеля. Далеко на горизонті, вона переходила у чорне зоряне небо. Ця безмежність заворожувала і одночасно лякала. Заплющив очі, аби уявити як це місце виглядало б на Землі. Зелені, безмежні луки які простягаються аж до темних гір. Вершини деяких вкриті снігом, наче виділяючи їх поміж інших за сміливість дотягнутися до зірок…
Повернувшись до свого ліжка і вмостився зручно. Активував комутатор.
– День 94. Початок активної декодувальної фази. Імовірна мова істоти — симбіотичний синтез світла, форми і звуку. Емоційна, багаторівнева.
Контакт стабільний. Очікування повторного виходу на зв'язок.
Зберіг файл і вимкнув консоль. Світло в каюті стало м’яким, теплим.
Дивно, але після всього пережитого вперше відчув, що хочу спати не від втоми — від спокою. Уявив фіолетову хмару десь посеред барханів. Вона, певно, працює. Перетворює мій шматок металу на щось нове.
Може, лагодить корабель. Може, створює якийсь пристрій для зв'язку.
А може така само як і я, думає про наш контакт?