Частина 23.

Спрацювала сигналізація охоронного периметра. Різкий, короткий, звук пробив тишу, вирвав мене із чергового порожнього трансу між сном і забуттям.

Зелене світло датчика миготіло на пульті, переростаючи у тривожний червоний. На екранах зовнішнього спостереження з’явився рух.

Спершу подумав, що знову почався пиловий шторм — вітер зриває пісок із барханів і камери ловлять його теплові коливання. Але ні.

На зображенні чітко виднівся об’єм. Щось рухалося — повільно, але з певністю живого.

Взявся за джойстик керування камерами й почав перемикати: південна, південно-східна, сектор «Корма». І от тоді по мені пробігли сироти.

Істота. Вона знову була тут. Та сама фіолетова маса.

Вона пройшла крізь охоронний периметр. Датчики руху та інфрачервоні сітки залишалося сліпим. Істота навіть не залишила тінь у тепловому спектрі. Лише сам факт порушення: сенсорика спрацювала, а зображення — порожнє.

Навіть комп’ютер не зміг зафіксувати точну мить перетину. Вона просто з’явилась усередині периметра.

В кількох десятках метрів від модуля, біля місця, де я колись викинув другий двигун і купу брухту з технічного відсіку, істота зупинилась.

Камера №5 чітко фіксувала це: фіолетове марево, що мерехтіло, переливалося плямами, як розлита ртуть.

Вона повільно просочувалася до тієї купи. Торкнулася корпусу головного двигуна — і почала його обтікати.

Суцільна маса жила, текла, ковзала по металу, повторюючи кожну подряпину, кожен вигин, немов скануючи чи запам’ятовуючи форму.

— Що ти робиш..? — прошепотів, забувши, що мене ніхто не чує.

Збільшив масштаб.

На холодному тлі піску і темного металу переливання істоти виглядали гіпнотично. Колір змінювався — від фіолетового до майже прозорого, потім знову спалахував синім, червоним, рожевим.

Вона ніби шукала вхід у суцільну пластину металу.

А тоді відкотилася від двигуна і перекотилася далі, до викинутої ферми перегородки. І знову. Обвила металевий каркас, облизала його своїм туманним тілом, ніби читала структуру.

На екрані фіксувалися енергетичні коливання, м’яке магнітне поле.

Вона була жива у кожному сенсі цього слова — не біологічно, не механічно, а якось інакше.

Інтелект, що оперує не матерією, а формою.

Я сидів мовчки, дивився, як вона торкається металу, і раптом відчув щось зовсім людське — непоборну цікавість, ту саму, що колись тягнула нас виходити у космос.

Той голос у голові, що шепоче: піди й подивись сам.

Я підвівся. Моє тіло діяло швидше за думку. Відкрив шафку, витягнув скафандр. Одягав його механічно, не думаючи. Спершу підшоломник, потім з’єднувальні клеми, перевірка тиску в манжетах — рухи, які пам’ятали руки краще за голову.

У бічній ніші взяв плазмовий різак. Не зброя, але ближче до неї у мене нічого не було. Стиснув його обома руками.

Шлюз видав звичне шипіння, і жар планети ударив по скафандру. Датчики скафандра показали майже шістдесят градусів.

Вийшов назовні. Обійшов модуль.

Її було видно серед викинутих елементів модуля..

Вона світилась. Не яскраво — м’яко, наче місячне сяйво, що пробивається крізь фіолетовий туман.

Повільно рушив уперед, залишаючи за собою два рядки глибоких слідів, що одразу наповнювалися піском.

Істота стояла нерухомо. Потім ворухнулася.

Об'єм її маси піднявся, скрутився, і фіолетовий блиск потік уздовж металевої ферми, що колись була частиною перегородки технічного відсіку.

Мені здалося, що вона реагує на мій рух: якось вагоміше, свідоміше. Зробив крок ближче.

Світ ловився в кольорах — фіолетові відблиски грали на шоломі, на руках, у відбитках приладів.

Істота завмерла. Здавалось, навколо стало тихо, настільки, що навіть власне серцебиття здавалося гуркотом. Потім маса почала зсуватись із металевої ферми й піднялася в повітря.

Вона відокремилась, наче рідина, що раптом набула свідомості.

Її тіло змінило форму — з тонкої плівки зібралось у кулю, потім розтяглося, наче дим у воді, і плавно підлетіло до мене.

Вона спинилася за кілька метрів, мерехтіла. Калейдоскоп кольорів обертався навколо невидимої осі. Лінії, вузли, кола — все змішувалось.

Я не зводив з неї очей. Плазмовий різак тремтів у руці, але я не вмикав його.

Страх змішувався з чимось іншим — гіпнотичним відчуттям, що стою перед чимось древнім, більшим за саме поняття життя.

Вона почала змінювати форму, калейдоскопічно, швидко.

Мить — і я бачив геометрію: куби, сфери, трикутники. Мить — і вони танули, утворюючи складні фрактали, схожі на ті знаки, що бачив на знімках корабля у долині. Це був мова. Мова форм.

Раптом у вухах зашипіло. Спершу тихо, як люфт у системі комунікації, потім усе гучніше. Тонкий свист, майже ультразвук. Я здригнувся, закрив очі, вмикаючи ручну фільтрацію звуку, але нічого не допомагало — писк пронизував мозок безпосередньо, а не через вуха.

Судомно вдихнув, спираючись на коліно, і тоді біль вдарив. Різкий, концентрований, прямо в центр чола.

Відчув, як все навколо зникає, залишається тільки імпульсний ритм цього писку. З кожним ударом болю я бачив картини, що міняли одна одну, щільні, як спалахи блискавок. Але це ставало нестерпним, різак випав на пісок, а я обхопив голову руками. 

Істота зависла прямо навпроти шолома.

Я бачив крізь скло шолома, як її поверхня коливається, наче рідина. Потім від неї відділилися тонкі нитки, схожі на філаментні прожили. Вони доторкнулися до мого шолома — спершу несміливо, потім упевнено.

Скафандр зафіксував короткий імпульс електромагнітного поля, потім температуру — не нижчу за мою власну.

Істота відпливла від мене десь на метр — плавно, наче крапля чорнила у воді, — і завмерла. Її фіолетове світіння на мить згасло, перетворившись на глибоку, поглинаючу темряву, а потім спалахнуло з новою силою.

Те, що сталося далі, змусило мене затримати подих. Матерія перед моїми очима почала згущуватися, набувати чітких, до болю знайомих обрисів. Вона не просто імітувала форму — вона копіювала деталі. Спочатку з'явився контур шолома, потім масивні наплічники скафандра, ребра жорсткості на грудях, навіть потертості на наколінниках, які я заробив, повзаючи в технічному відсіку.