Частина 22.

Не знаю, скільки днів пройшло відтоді, як я перестав рахувати.

Може, тиждень. Може, день.

У часі більше не було змісту. Точніше — зміст був, але не для мене. Я став тінню самого себе, відбитком на внутрішній стінці модуля, який колись називав домом.

Був ранок чи ніч — я не міг сказати. Зовнішнє світло нічого не значило: лампи тьмяно блимали, термопомпа гуділа з перервами, ферма час від часу подавала коротке "біп" — попереджаючи про низький рівень вологи. Колись цей сигнал змушував мене кидатися до неї, перевіряти датчики, переживати за життя тих маленьких ниточок органіки, які плекав, мов дітей.

Тепер — тиша. І байдужість.

Я лежав на ліжку, загорнувшись у залишки парашутної тканини. Дивився в одну точку на стелі, де колись, ще в перші дні після посадки, залишив маленьку вм’ятину, замахуючись молотком. 

Мене нічого не боліло — і це лякало. Не було ані печалі, ані страху, навіть злості. Тільки тягуче, глейке небуття, схоже на пісок, що засмоктує тебе вглиб.

Я не відчував голоду. Навіть спрага втратила сенс.

Дивився, як всередині модуля відблискують ледь живі лампи, як на контрольному екрані повільно гаснуть зелені індикатори функцій — "зволоження", "температурний контроль", "циркуляція".

І з кожним "біпом" я був менш живим.

Потім прийшла злість.

На Всесвіт — за байдужість. На себе — за жалюгідність. На свою долю — за те, що вона виявилась не героїчною, а просто нудною і безпорадною смертю у вакуумі.

Потім втомився злитися і навіть ненавидіти.

Не знаю, що змусило мене підвестися тоді — інстинкт чи чистий автопілот. Може, просто тіло шукало стимулу, хоч і фальшивого. Мої ноги самі винесли мене до лабораторного столу.

На ньому акуратно загорнутий у фольгу лежав невеликий шматок — той самий, частково очищений від алкалоїдів. Я знав, чим це закінчиться якщо з’їм його багато. Але тепер мені було байдуже.

Розгорнув фольгу.

Терпкий, вологий запах ударив у ніс — щось середнє між землею, йодом і цитрусами що гниють.

Відламав шматок, розміром з енергетичний батончик.

Поклав до рота.

Спершу смак був гидким — терпкий, із присмаком торфу. Але мені було все одно. Я жував повільно, не поспішаючи, запиваючи маленькими ковтками води з пластикової пляшки.

Це була моя остання "земна" вода.

Промовив в голос, наче тост.

— За тебе Руслане, і пішла ця планета… — прошепотів, дивлячись крізь напівпрозорі стінки пляшки. І зробив ковток.

Просто, щоб більше не лишилось.

Спершу нічого не відбулося.

Знову сів на ліжко, спокійно, навіть правильно, як пацієнт у кабінеті психолога.

За п’ять хвилин з’явилася легкість у животі. За десять — тепло поповзло по грудях, по шиї, до потилиці.

Відчув, як тіло нарешті розслабилося. Кров текла. Дихання стало глибшим, м’якшим.

А потім — кольори.

Світ навколо ніби завібрував. Стеля, що була сірішою за попіл, раптом набула ніжного відтінку перламутру. Металеві стіни “дихали” — я чув це ясно, як дихання живої істоти.

Засміявся. Голос пролунав чужим — глибоким, дзвінким, але приємним. Десь усередині мене щось розчинилося, як вузол, який роками стискав груди.

Мене залила хвиля полегшення, тепла, блаженного спокою. Розтягнувся на ліжку, розкинув руки, і в ту ж мить тканина парашуту піднялася, заколихалася, ніби це вода. Я плив. Я клянусь, я плив.

Потім зник дах.

Наді мною розкинулося небо. Але не чорне. Не порожнє. Воно було заткане золотими нитками, які пульсували, наче нервова система Всесвіту. І з кожним моїм подихом ті нитки міняли колір. Вони реагували на мене. Всесвіт дихав разом зі мною.

Побачив землю — не пісок, не каміння. Суцільний килим м’якого, теплого, земного моху. Він розстилався від горизонту до горизонту, хвилями переливався то в жовте, то в блакитне, то в зелене. Я ступив на нього босими ногами — і відчув, як він відгукнувся. Наче морська хвиля під пальцями. Кожен крок відлунював у мені м’яким теплом, новими імпульсами насолоди, такими глибокими, що я мало не розплакався.

Над горизонтом здіймалися гори — ті самі, за якими ховається чужий корабель. Але тепер вони світилися зсередини, як напівпрозорі кристали. І з їхніх вершин стікали течії світла, зливаючись унизу в річки — не вода, а рідке сяйво.

Простягнув руку і відчув, як одна з цих річок торкнулася мене. Вона текла крізь долоню, як тепло, і кожна її крапля розчиняла біль, страх, самотність.

Я знав, що це не реально. Але мені було байдуже.

Десь далеко, посеред тієї долини, відкрився уламок корабля. Розбитий, чорний, мертвий — але тепер він не здавався мені таким.

Він дихав. Тихо, повільно, як старий, змучений велетень. По його поверхні бігали промені світла — тоненькі, ніжні, як нервові імпульси.

І кожен удар того "подиху" відгукувався в мені. Я відчував корабель.

І він… відчував мене.

Раптом повітря навколо загустіло.

Переді мною почали проступати форми. Контури. Те, що називав "істотою" — рій. Але тепер воно було іншим. М’яке, прозоре, роїлося навколо мене не як хижа хмара, а як зоряний пил. Кожна іскра несла маленький шматочок емоції: спокій, цікавість, щось схоже на любов?

Я не знайшов би іншого слова.

Воно торкалось мене без тілесного дотику — струмами світла, вібраціями, хвилями. Відчув, як зникає межа між "я" і "воно". Ми дихали одним ритмом, серце билося в унісон.

— Ти один, — сказало щось без слів.

— Так, — відповів подумки.

— Ми теж.

— Ви… живі?

— Ми живі? Що значить живі? — спитала істота

— Це як рослини, тварини — промовив, згадуючи флору та фауну землі. 

Раптом, перед очима промайнули картини — короткі, але яскраві. Мільйони кораблів, різних форм і розмірів, що падають у цю атмосферу, спалахують, розсипаються. Планета поглинає їх, перетворює в частину себе, в рельєф. Я побачив знайомі візерунки на землі — ті фрактали навколо уламків. Вони світилися, перетікали, наче це були не символи, а коріння. Мережа, що об’єднувала всіх загиблих у єдину нервову систему.