Частина 21.

Наступні кілька днів провів, полюючи на вітер.

У цьому світі, де все намагається тебе вбити — від температури до атмосфери, — вітер був найпідступнішим ворогом. Він шліфував обшивку модуля, засипав сонячні панелі, зводив з розуму своїм виттям. Але зараз мені потрібна була його сила. Я чекав на «свій» потік — потужний, стабільний фронт, що дме суворо на південний захід, у бік того самого проклятого гірського хребта, за яким зникла ройова істота.

Ідея визріла давно. Я не міг піти туди пішки — мій ресурс кисню в скафандрі навіть попри модифікацію мав обмеження. До гір кілометрів сімдесят. А ще питання чи зможу пройти через ті шпилясті гори. Та й власна витривалість мали жорсткі межі. Але я міг “заглянути” за них

У мене залишалася запасна оболонка метеорологічного аеростата. Я вже використовував її одного разу для короткого підйому для дослідження аномалії, але тоді умови були ідеальними. Сьогодні ж збирався відправити її не в гору, а в далечінь.

На світанку датчики показали те, що я чекав: стабільний потік зі швидкістю п’ятнадцять метрів на секунду. Напрямок — чітко на хребет.

— Ну що ж, — промовив в голос, перевіряючи кріплення лебідки. — Політаємо.

Підготовка була схожа на ритуал. Я наповнив оболонку легким газом яки генерував останні два дні в моїй адаптованій системі. Куля повільно й велично роздулася, перетворившись на сріблясту краплю, що рвалася з рук. Але просто пустити її вгору було б помилкою — вітер би просто прибив її до землі або закрутив у турбулентності. Мені потрібна була тяга.

Я приладнав до нижньої ферми аеростата стабілізаційний мініпарашут, який мав відкривати основний при аварійній посадці модуля. Він працював наче вітрило, або як повітряний змій. Вітер наповнював його, тягнув конструкцію вперед, а куля забезпечувала підіймальну силу. Це була тонка гра фізики, яку розраховував на комп'ютері в ночі.

Трос виконував функцію якоря. Тонкий, але надміцний композитний кабель, який був міцно закріплений до автоматичної лебідки. Довжини сто кілометрів мало б вистачити. Якщо додати правильний кут і контролювати подачу газу, теоретично можу зазирнути за хребет, не покидаючи безпечної зони біля модуля.

Запуск пройшов нервово. Аеростат смикнуло, він пірнув униз, ледь не зачепивши сонячні панелі, але потім «вітрило» спіймало потік. Кабель натягнувся, як струна, заспівавши ту саму моторошну пісню високої напруги.

Я стояв біля лебідки, однією рукою контролюючи гальмо барабана, а іншою тримаючи планшет, куди йшов потік з камери.

— Давай, крихітко, — шепотів, бувши увесь на нервах. — Покажи мені, що там.

Аеростат віддалявся. Він став точкою, потім зовсім зник у мареві пилу, що піднявся над пустелею. Керував ним наосліп, орієнтуючись лише на показники натягу троса та висотомір. Випускаючи трос метр за метром, дозволяючи вітру нести моє “око” до гір.

Сорок кілометрів. П’ятдесят. Почав нервувати, бо з наближення зрозумів, що гори виявилися досить високі. Зробивши додаткові розрахунки, переконався, що для безпечного прольоту мені бракує висоти, десь сімсот метрів.

Я почав розчаровано скручувати лебідку. Півтори години часу було втрачено. Тепер, ще стільки ж піде на повернення аеростата.

Але доля цього дня була все-таки на моєму боці. Вітер не вщухав та не змінював напрямок. Другий запуск пройшов без проблем. я набрав оптимальну висоту аеростатом. Там вище вітер був навіть сильніший, тому я добрався до гір трішки менше ніж за годину.

На екрані планшета, уже, пропливали чорні, гострі піки хребта. Вони виглядали як паща чудовиська, що намагається проковтнути небо. А потім картинка змінилася.

Аеростат перевалив через хребет.

Там, за стіною гір, лежала долина.

Я очікував побачити ще одну пустелю, або, можливо, джерело тієї блискучої субстанції, яку я прийняв за воду минулого разу. Але долина була іншою. Вона була матовою, сірою, вкритою дивним, попелястим нальотом. Тут не було вітру — хребет захищав цю чашу, створюючи зону мертвого штилю.

Вимкнувши лебідку почав робити фільмування ландшафту. В якийсь момент помітив нагромадження майже по центру долини.

Спочатку подумав, що це геологічне утворення. Якась химерна скеля. Але мозок інженера миттєво відкинув цю версію. Природа не будує прямих кутів. Природа не створює ідеальних параболічних вигинів.

Трохи далі від підніжжя хребта, напівзасипаний сірим попелом, лежав велетенський об’єкт.

Тремтячими пальцями активував зум камери, молячись, щоб стабілізація впоралася з вібрацією.

Зображення смикнулося і завмерло.

Це був корабель.

Не людський. О ні, це було щось зовсім інше. Його архітектура нагадувала органіку — плавні, перетікаючи лінії, корпус, схожий на хітин жука або мушлю морського молюска, але виготовлений з темного, матового металу, що поглинав світло. Він був розбитий. Жорстко. Корпус розколовся навпіл, нутрощі вивалилися назовні покрученим місивом незрозумілих конструкцій.

— Ось де ти живеш... — видихнув несподівано для себе.

Почав помаленьку відпускати лебідку, щоб направив аеростат ближче, ризикуючи зачепити скелі тросом. Мені потрібно було бачити деталі.

І тоді помітив. Символи.

Вони були висічені, або випалені, прямо на ґрунті навколо місця катастрофи. Величезні, на десятки метрів у діаметрі. Геометрично правильні спіралі, перекреслені ламаними лініями. Це не було схоже на слід від посадки. Це було зроблено після. Наче хтось, хто вижив, намагався щось написати. Або накреслити захисне коло. Або подати сигнал про допомогу.

Запустив алгоритм розпізнавання образів. Комп’ютер модуля, з’єднаний з планшетом, на секунду завис, обробляючи дані.

Статус: Ідентифікація неможлива.

Збіг з відомими мовними групами: 0%.

Збіг з відомими піктографічними системами: 0%.

Аналіз патерну: Висока ймовірність штучного походження. Структура нагадує фрактальну геометрію.