Частина 20.

Повернення до модуля нагадувало шлях додому з іншого життя. Сонце пекло немилосердно, пісок хрумтів під піскоходами, але всередині мене вже палала інша енергія — не страх, не інстинкт виживання, а тихе, тверде світло рішучості. Я віз додому життя — органіку, майже “делікатеси”, на цій мертвій планеті. Я ніс перші кілограми майбутнього врожаю.

Коли купол мого модуля знову визирнув із-за блискучої гряди дюн,  відчув полегшення, яке межувало зі щастям. Моя фортеця, моя домівка, мій «Ноєвий ковчег» ще тримався. Вітряк обертався на тлі неба, сонячні панелі вкривала тонка плівка піску.

Зайшов у шлюз, видихнув. Повітря заповзло під шолом, пахло стерильністю,  і… ледь помітною вогкістю — моєю попередньою біофермочкою. Значить, цикл зволоження чудово працює. Добре. Тепер, із тим, що я привіз, все буде інакше.

Першим кроком було звільнення простору.

Технічний відсік з двигунами модуля займав ледве не дві третини об’єму — нагадував металеві нутрощі велетенського краба. Кабелі, різноманітні труби радіатори, фільтри, бак для пального — усе це пахло минулим. Більшість функцій модуля давно отримали друге життя. Настав час перетворити ці холодні нутрощі на ферму.

Я взяв плазмовий і почав різати болтові з’єднання, роз'єднуючи відсікові секції. Сіра стеля сипалася металевою стружкою, і я відчував себе не інженером — шахтарем, який добуває простір. Кожен вирізаний лист обшивки — кілька квадратних метрів мого нового «поля».

Коли дістався до другого двигуна, завмер. Велетенський блок займав половину нижньої секції. Даремно він тут, баласт. Основний реактор уже давно мертвий, орбіта для мене не досяжна — я прив’язаний до цієї планети, як насіння до свого ґрунту.

— До побачення, красеню, — сказав я і торкнувся панелі двигуна долонею.

Пружини шлюзового ежектора я давно переробив під механічну відсічку, і тепер просто розкрутив фіксатори. Метал заскреготів, корпус хитнувся, клацання — і десятитонний циліндр повільно вислизнув у відкрите поле ззаду модуля. Кілька секунд було чути лише важкий гуркіт, потім — глухий удар що віддав вібрацією по модулю.

Я стояв, важко дихаючи. Тепер у мене був відкритий простір — повноцінний двоповерхова «ферма» в корпусі модуля.

Уявив собі поля, терасами йдуть угору, і тепле світло ламп, яке замінює сонце.

Як виявилося я приніс майже двадцять кілограмів органічної маси, яку щільно запресував у контейнери. Вона мала вигляд болотяного торфу, що світиться зсередини ледь помітним біолюмінесцентним відтінком — ніжно-зеленим, із фіолетовими спалахами при дотику.

Вийняв кілька порцій у стерильних рукавичках. На світлі вона виглядала ще дивніше — пульсувала, здавалось, дихала. Звісно, це були реакції гниття та розпаду білків, але виглядало наче живий організм.

Першу ділянку облаштував на місці двигуна — тепер це була нижня «плантація». Встановив пластикові ванни з решітчастим дном, виготовлені з корпусів старих ящиків для припасів. Заповнив їх сумішшю піску, болота який приніс, старих зразків міцелію та зволоженої органічної каші. Удобрив все сублімованими відходами.

Вода — головна проблема. На цій планеті з нею як на війні. Будь-яка волога випаровується, ніби її ніколи не було. Тому вдосконалив систему зволоження.

Раніше вона працювала примітивно: бинти як гніт ледь справлялися з поставленим завданням. Ефект був мізерний, половина вологи губилася в повітрі.

Я зробив по-іншому.

Навпроти повітряної решітки системи охолодження встановив тонкий сітчастий фільтр із наноплівки. На ньому почала осідати волога з повітря модуля. Цей конденсат стікав у збірник, проходив через фільтри й за допомогою компактної помпи повільно подавався до ферми. За необхідності доливав у систему необхідну кількість води.

Тепер вологу можна було подавати регульовано і стільки скільки потрібно. Вдосконалив також саме капілярне зрошення: кожна грядка мала свій набір тонких пластикових «жилок», через які вода підіймалася напряму в субстрат. Самі «жилки», нарізав з вібропоглинального матеріалу який лишився після демонтажу перегородок технічного відсіку.

При такій конструкції зайва вода не витрачалася, не було втрат від випаровування. А на додачу внутрішній мікроклімат стабілізувався сам. На всі роботи з вдосконалення капілярної системи в мене пішов майже тиждень. А оскільки мої енергетичні батончики майже закінчилися, то тішив себе думкою, що так швидко запустив вдосконалену ферму.

Коли нижній рівень почав працювати на повну силу, вирішив додати «поверхи».

Залишки технічних рам і бортових панелей перетворилися на полиці, що йшли ярусами вгору, немов у теплиці. Кожен верхній сектор мав свою комірку під лампу, провід водяного живлення й підготовленого ґрунту та органіки. Виглядало це як примітивний сад із трьох поверхів — назвав його "Гідрополіс".

Перші дні просто спостерігав. Міцелій, який приніс, швидко захоплював нові території. Він утворював густу сітку, сплітав пластикові решітки, виділяючи слиз, що блищав у ламповому світлі. Уночі цей слиз світився — не сильно, ледь помітно, але цілком вистачало, щоб орієнтуватися без ліхтарика.

Поступово вся секція перетворилася на світловий ліс.

Я не міг напевно сказати, чи дихала ця маса, але індикатори концентрації кисню показували зростання на кілька відсотків. Це означало: процес фотобіогенезу, чи як би його не назвати, відбувається.

Моя ферма виробляла кисень. Звісно вона не замінить повноцінно систему рекуперації, але точно її розвантажить.

***

Наступним кроком було зробити цей матеріал їстівним — не просто біомасою, а їжею.

Повернувся до своєї хімічної «кухні». З попередніх експериментів знав, що при певній температурі й кислотності білкова маса з міцелію стає стабільною, а після сушки перетворюється на щось схоже на тофу. Але смак…

Тут почалася справжня кулінарія.

Взяв залишки харчових брикетів з недоторканого запасу — ті, що ще не перетворилися на камінь. Солоний білковий концентрат, невеликий шматок соєвої пасти, порції овочевого пюре. Висушив їх, подрібнив у порошок.