Частина 19.

Перша моя ціль була чітко окреслена в пам'яті ще з того моменту, коли я тремтячими руками переглядав на екрані посадкового модуля планету. Там, серед одноманітної чорно-сірої палітри пустелі, щось виблискувало. Яскрава, зухвала пляма світла, яка не давала мені спокою всі ці дні.

Надія — це небезпечне пальне, але саме на ньому я зараз і рухався. Тішив себе думкою, що це може бути вода. Відкрите дзеркало озера? Малоймовірно, в такий подарунок долі я не вірив. Лід? Теж ні, термометр показує стабільний "плюс" вдень, та й для льодовика тут занадто рівний рельєф. Уламки корабля чи іншого модуля? О, це був би джек-пот. Метал, електроніка, можливо, вцілілий реактор або хоча б пальне.

За моїми розрахунками, мав туди дійти за день, максимум півтора. А вже звідти, залежно від того, що там знайду (або не знайду), думав скоригувати курс у бік скелястого масиву, куди потягнула мою лопату частина дивної істоти.

Перший кілометр був найважчим. Не фізично — м'язи пам'ятали навантаження тренувань, а адреналін ще не вивітрився. Важко було психологічно.

Я йшов, і якась невидима сила змушувала мене постійно озиратися назад. Мій модуль. Мій ковчег. Він меншав з кожним кроком, ніби танув на розпеченій пательні горизонту. Спочатку це була фортеця — горда, височіла в цьому плоскому світі. Потім вона перетворилася на коробку, кинуту недбалою дитиною. Потім — на блискучу цятку, іскру, яка от-от згасне.

Коли модуль остаточно зник з горизонту, мене накрило. Це було фізичне відчуття, схоже на удар під дих. Почуття тотальної, абсолютної, космічної самотності.

Пуповину перерізано. Тепер між мною і вічністю лише кілька міліметрів композитного матеріалу скафандра і ресурси за спиною.

Але тіло працювало, ігноруючи паніку мозку. Мої розрахунки щодо піскоходів виявилися напрочуд точними. Я навіть відчув гордість за своє інженерне рішення. Загнуті догори носки пластикових "лиж" полегшували ходьбу ковзаючи по піску, не зариваючись у нього, а широка задня частина підошви надійно тримала вагу, не даючи провалюватися.

Знайшов ритм. Крок-ковзання, крок-ковзання. Вдих — крок. Видих — ковзання. Це нагадувало ходьбу на лижах по глибокому пухляку в Карпатах, тільки замість скрипучого снігу під ногами шарудів абразивний, мертвий пісок, а замість ялинок навколо була лише порожнеча.

Йшов за орієнтирами, тримаючи курс трохи лівіше від зубчастих піків на горизонті.

Пустеля змінювалася. Вона була живою у своєму геологічному сні. Спочатку це були одноманітні, гіпнотичні хвилі піску — нескінченне море застиглих барханів. Але через пару годин ландшафт став агресивнішим. Почали траплятися кам'янисті виходи. Дивні, покручені вітром каміння чорного кольору стирчали з ґрунту, як гнилі зуби дракона, що намагався вибратися з-під землі мільйони років тому. Вітер обточив їх до гостроти бритви, і я намагався триматися від них трохи далі, щоб не порізати костюм.

Сонце підіймалося вище, безжальне і сліпуче. Система терморегуляції скафандра почала гудіти голосніше, її вібрація віддавала в спину. Вона боролася із зовнішньою спекою, перекачуючи охолоджувач по капілярах костюма. Я відчув, як по чолу стікає крапля поту, але витерти її не міг. Напевно у планети починається літня пора року, бо раніше таких високих температур не фіксував.

Зробив ковток води через трубку гідратора. Тепла, із присмаком гуми, але життєдайна.

— Тримай темп, Руслане, — прошепотів сам собі. Голос у шоломі звучав глухо. — Ще трохи.

До моєї цілі залишалося близько кілометра. Оптика шолома вже дозволяла розгледіти об'єкт детальніше. І з кожним кроком моя надія на порятунок танула.

Вже зараз стало зрозуміло, що це точно не космічний корабель. Геометрія була надто хаотичною для рукотворного об'єкта. Це не було щось штучне. І не вода. Блиск був холодним, твердим.

Це була порода. Величезний моноліт кристалічного типу, що стирчав посеред пустелі, як монумент невідомо кому.

Коли нарешті дійшов до нього, тепле світило вже хилилося до заходу, заливаючи пустелю червоним світлом, а холодне ледь висунулося на горизонті.  

Підійшов впритул і торкнувся поверхні рукавицею. Чорний кварц. Або обсидіан. Або щось, чому в земній геології ще немає назви. Він був ідеально гладким, майже дзеркальним у місцях розлому, саме тому він так виблискував в день. Моноліт здіймався на три-чотири метри над піском, нагадуючи величезний наконечник списа, встромлений у тіло планети.

Я дістав геологічний молоток. Ударив по краю виступу. Звук був високим, дзвінким, наче вдарив по камертону. Відколовся невеликий шматок, гострий, як лезо скальпеля.

— Ну що ж, потім досліджу тебе, — промовив, ховаючи зразок в сумку на поясі. — Але матеріал цікавий. Можливо, п'єзоелектрик? 

Озирнувся навколо. Тіні ставали довгими й густими. Йти далі було небезпечно — в темряві легко заблукати або впасти в якусь тріщину. Вирішив заночувати тут. Цей камінь, хоч і був розчаруванням, міг послужити захистом.

Обійшовши моноліт, знайшов з підвітряного боку невелику западину. Камінь нависав над нею, створюючи природний дашок, що захищав від вітру з трьох сторін.

Зняв рюкзак, відчувши неймовірне полегшення в плечах. Прилаштувався зручніше, розчистивши майданчик від великого каміння. Дістав свій імпровізований намет, зроблений із залишків гальмівного парашута. Закріпив один край за виступ на моноліті, інші притиснув важкими каменюками до піску.

Вийшло затишно. Наскільки може бути затишно в скафандрі посеред чужої планети.

Я не знімав шолом в наметі. Просто, сподівався, що тканина парашута затримає дрібний пил. І я зможу похапцем поїсти відкриваючи забрало шолома для споживання  їжі. З'їв один брикет своєї білкової маси, запив водою. Робити це було складно, треба буде змішати її з водою і наповнити цією сумішшю один із водяних контейнерів скафандра. Так можна буде не відкриваючи шолом чергувати перекуси з питтям води.

Спробував задрімати. Але сон був тривожним, рваним. Мозок, перевантажений новими враженнями й постійною небезпекою, відмовлявся вимикатися повністю. Кожен шурхіт піску, кожен свист вітру в гострих гранях кварцу змушував мене здригатися. Я лежав, стискаючи руків'я ножа, й закрив очі. Мені здавалося, що та ройова істота десь поруч. Що вона спостерігає. Відсутність надійних стін модуля робила мене вразливим, наче равлика без мушлі.