Частина 18.

Що ж, один із пунктів для довгих подорожей цією суворою планетою виконано. Піскоходи стояли біля шлюзу, схожі на чорні крила якоїсь неземної птахи, готові нести мене через дюни. Це давало відчуття свободи, але свобода, як відомо, не годує.

Тепер треба запастися їжею.

Моя маленька ферма в боксах під фіолетовим світлом жила своїм повільним життям. Ті декілька зразків, що вижили після моєї "температурної атаки", показали непогану динаміку. Павутина міцелію згустилася, ставши схожою на щільну губку темно-синього кольору. Вона пахла дивно — сумішшю сирої землі, грибів і чогось солодкуватого.

Але їх було катастрофічно замало. Навіть якщо з'їм усе, що виросло за ці тижні, це буде один, максимум два повноцінних обіди. А мені потрібно щось, що дозволить вижити місяці.

Тут було два варіанти.

Перший — ділити та розмножувати те, що лишилося. Це безпечний шлях. Береш шматочок, пересаджуєш у новий бокс, чекаєш. Але це буде довго. Дуже довго. З темпами росту, які спостерігаю, мені знадобиться декілька місяців, щоб вийти на промислові обсяги. Стільки часу в мене немає. Пайки тануть швидше, ніж росте ця флора.

Другий варіант — піти й знайти ще зразки. Але більше. Знайти, першоджерело, звідки я взяв ті крихти в піску. Можливо, десь там, ближче до місця падіння або в тому місці де помітив блиск, є цілі поклади цієї органіки.

Але перш ніж ризикувати життям у поході або витрачати час на фермерство, мені потрібно було розв'язувати найголовніше питання. Питання, яке старанно відкладав, боячись почути відповідь.

Чи можна це їсти?

Насамперед потрібно нарешті зрозуміти, чи справді цю субстанцію можна споживати безпечно для здоров'я. Бо якщо це отрута, то всі мої старання — це просто будівництво красивого мавзолею для самого себе.

Оскільки у мене не було необхідних реактивів та професійної біолабораторії — на рятувальному модулі не передбачено проведення токсикологічних експертиз інопланетного життя, — мені доведеться імпровізувати. І, зрештою, експериментувати на собі.

Підійшов до "грядки". Вибрав найбільш розвинений зразок. Обережно, пінцетом, відщипнув невеликий шматочок темно-синьої маси. Вона була пружною, трохи слизькою.

Поклав його на предметне скло імпровізованого мікроскопа (Цифрова лупа плюс оптична камера зонда).

— Ну, давай подивимося, з чого ти зроблений, — пробурмотів собі під ніс.

На екрані планшета, підключеного до камери, з'явилося зображення. Клітинна структура. Це вже добре. Це не просто хімія, це біологія. Клітини були великими, з товстими стінками, наповнені темною рідиною. Вони не були схожі ні на рослинні, ні на тваринні клітини Землі. Щось середнє. Гібрид.

Я запустив спектральний аналіз. Комп'ютер модуля, використовуючи датчики зовнішнього сканування (яким я довіряв більше, ніж своїм очам), почав розкладати склад зразка на елементи.

— Аналіз почато, — сухий голос машини в тиші модуля звучав як вирок.

Поки йшов аналіз, підготував "хімічну лабораторію". Взяв кілька пробірок з медичного набору. Мені потрібно було перевірити реакцію на кислоту (імітація шлункового соку) і на луг.

Розчавив шматочок зразка, перетворивши його на кашку. Розділив на три частини.

У першу пробірку додав краплю слабкого розчину кислоти, який знайшов у ремкомплекті для чищення контактів.

Реакція була миттєвою. Субстанція зашипіла, спінилася, змінивши колір з синього на брудно-сірий.

— Агресивна реакція на кислотне середовище, — прокоментував вголос для запису. — Можливе виділення газу.

Підніс газоаналізатор до горлечка пробірки.

— Вуглекислий газ, сліди метану... і... що це? Сірководень?

Ні, це був не сірководень. Це був якийсь складний ефір. Запах був різким, але не смердючим. Скоріше нагадував запах перестиглих фруктів.

У другу пробірку додав просто воду. Зразок набряк, ввібравши вологу, як губка.

Третій шматок  нагрів на полум'ї запальнички. Він обвуглився, виділяючи густий, солодкуватий дим.

Тим часом комп'ютер завершив спектральний аналіз.

Результат:
Основні компоненти: Вуглець (45%), Водень (12%), Кисень (30%), Азот (8%).
Сліди: Залізо, магній, фосфор.
Виявлено складні білкові ланцюги невідомої конфігурації.
Присутні полісахариди.
Токсини: Явних нейротоксинів або цитотоксинів відомого типу не виявлено.
Увага: Високий вміст неідентифікованих алкалоїдів.

Алкалоїди. Це могло означати що завгодно. Від кофеїну до стрихніну. Від ліків до отрути.

— Суміш багата на білок та мікроелементи, — прочитав я вголос. — Звучить як реклама спортивного харчування. Але ці алкалоїди...

Мені потрібно було очистити зразок. Позбутися того, що шипіло в кислоті, і залишити поживну базу.

Я почав довгу серію експериментів з термообробкою. Варив, смажив, сушив.

З'ясувалося, що при тривалому кип'ятінні (близько години) синій пігмент руйнується, випадаючи в осад. Вода стає фіолетовою, а сама маса — сірою і волокнистою, схожою на варене куряче м'ясо або гриби.

Я провів повторний аналіз цієї "вареної" субстанції.

Рівень невідомих алкалоїдів знизився на 80%. Реакція на кислоту стала менш бурхливою — просто повільне розчинення, як у звичайної їжі.

— Ну що ж, — сказав собі, дивлячись на шматочок сірої маси на блюдці. — На екрані ти виглядаєш їстівним.

Настав момент істини.

Жоден комп'ютер, жоден сканер не скаже, як відреагує мій конкретний організм.

Взяв скальпель і відрізав мікроскопічний шматочок. Розміром із насінину.

Сів у крісло. Поставив поруч пляшку з водою й аптечку протиотруйним та сорбентами.

— Перша спроба вживання біологічного зразка для заміни енергетичних батончиків, — прошепотів і поклав шматочок на язик.

Смаку майже не було. Трохи прісний, трохи землистий. Текстура гумова.

Не ковтав. Тримав у роті, чекаючи реакції слизової.