Частина 14.

Процес вирощування собі їжі виявився для мене несподівано нудним і психологічно важким випробуванням. Я очікував, що це буде схоже на медитацію, на спілкування з природою, але насправді це перетворилося на монотонну рутину перевірки цифр і марного вдивляння в чорну масу.

Щодня прокидався з надією побачити зелений паросток, хоч якийсь натяк на життя, але щоразу мене зустрічала та сама байдужа зерниста поверхня. Я знімав показники: вологість, температура, рівень pH. Вносив їх у таблицю. І нічого. Жодних кардинальних змін не відбувалося. Це було схоже на спробу оживити камінь. Ти поливаєш його, грієш, шепочеш йому слова заохочення, а він залишається каменем.

На третій день моєї аграрної епопеї знову піднялася буря.

Цього разу я був готовий. Навчений гірким досвідом, заздалегідь склав вціліле сонячне поле. Систему збору води, яку я за ці дні встиг модернізувати й прилаштувати на місце відірваних сонячних панелей, теж оперативно склав у зовнішню нішу на корпусі. Модуль перетворився на фортецю, готову до облоги.

Я перейшов у режим жорсткої економії енергії. Вимкнув зайве освітлення, знизив температуру обігріву.

Але буря не просто повернулася. Вона вирішила залишитися.

Вона затягнулася на тиждень. Сім довгих, нескінченних діб, коли день і ніч злилися в один сірий шум за ілюмінатором. Вітер вив, як поранений звір, пісок шліфував обшивку модуля з таким звуком, ніби мільйони крихітних голок намагалися пробитися всередину.

Був момент, десь на п'ятий день, коли мені здалося, що вона стає слабшою. Шум трохи вщух, вібрація корпусу зменшилася. І тоді я, охоплений нетерпінням і страхом за свої енергетичні запаси, спробував вийти на поверхню, щоб розчистити хоча б частину сонячних панелей.

Це була помилка. Фатальна, дурна помилка.

Тільки-но відкрив верхній аварійний люк, як усередину увірвався вихор. Пісок не просто залетів — він вдарив, як тверда хвиля. За мить він набився в механізм замка, в ущільнювачі, наполовину заповнив шлюз.

Спробував закрити люк, але він заклинив. Механізм скреготів, але не рухався. Я не міг ні відкрити його повністю, ні закрити герметично. Щілина в палець завтовшки свистіла, впускаючи холод і смерть.

В мене пішло понад годину на боротьбу з тим клятим піском. Я вичищав його пальцями, ножем, ганчіркою, але тільки вичищав механізм, як у нього відразу набивався новий пісок. Вітер ніби знущався, заштовхуючи його саме туди, де він був найбільш небезпечним.

Я був на межі істерики. Руки нили, пальці не слухалися. І тільки після того, як  додумався під'єднати помпу від водяної системи та під тиском промити направляючі водою (дорогоцінною водою!), мені вдалося зрушити засув і загерметизувати люк.

Більше пробувати я не наважився. Сидячи під люком, мокрий, брудний, втомлений,  слухав, як буря знову набирає силу.

За цей тиждень повністю вичерпав весь запас енергії. Батареї показували критичний мінімум. Я навіть відімкнув свій експеримент з пророщування їжі. З болем у серці вимкнув фіолетові лампи, обігрів боксів. Я бачив, що мені бракує енергії навіть на рециркуляційну роботу системи повітроподавання — серця мого модуля.

Про опалення модуля і годі було говорити. Якщо ще в перші дні я тримав економні дев'ятнадцять градусів усередині, то потім знизив до п'ятнадцяти, а згодом вимкнув взагалі. Температура в модулі впала до семи градусів.

І от тепер сиджу в повній темряві. Єдине джерело світла — слабкий промінь аварійного ліхтарика, який теж от-от здохне. Я закутався в декілька шарів парашутного полотна, й лежу, як мумія, у своєму ліжку.

Я благаю місцевих богів, яких тут, певно, немає, припинити цю піщану хурделицю хоча б на годину. Дати мені шанс зарядити батареї. Дати мені шанс пожити ще трохи.

І чому в модулі такі обмежені місткості по запасах енергії? Чому інженери не передбачили додаткових акумуляторів? Чому вони розраховували тільки на сонце? А що буде, як ця буря не закінчиться ніколи? Як мені поповнювати енергію в таких умовах?

Мій розпач не мав меж. Він був чорним і в'язким, як пісок ззовні. Він засипав мене зсередини, витісняючи залишки волі.

Я відчував себе не просто самотнім. А покинутим, забутим, стертим з лиця Всесвіту. Я — піщинка на чужій планеті, яка ось-ось зникне, і ніхто, абсолютно ніхто про це не дізнається. Мій крик, мої думки, мої надії — все це розчиниться в шумі вітру.

Страх смерті змінився тупою апатією. Я просто сидів і дивився в одну точку. Холод пробирався під одяг, під шкіру. Я не міг зігрітися. Тремтіння стало постійним супутником.

Думки плуталися. Згадував Землю, але ці спогади були якимись блідими, нереальними. Реальним був тільки холод і темрява. І цей проклятий вітер.

В якийсь момент відчув тишу. Завмерла система подачі повітря.

Вентилятори, які ледь гуділи весь цей час, зупинилися. Цей звук був настільки звичним, що я перестав його помічати, але його відсутність вдарила по вухах сильніше за вибух.

Це виглядало як вирок.

Підняв ліхтарик і посвітив на повітроводи. Там, на решітках, я прикріпив шматки легкої тканини, нарізані зі парашутної тканини. Коли система працювала, вони колихалися, створюючи ілюзію руху повітря, ілюзію шурхоту листя на деревах.

Зараз вони мертво звисали вниз. Сигналізуючи про початок кінця.

У цей момент мене наче струмом вдарило. Мене осяяло думка, настільки проста та очевидна, що мені захотілося кричати від злості на самого себе.

Я ж міг зробити вітряк!

У мене були запчастини. Були лопаті від системи охолодження. Були дроти. Я міг би використати силу цього проклятого вітру, щоб зарядити батареї! Він би сам мене врятував! Це ж так просто! Елементарна фізика!

Але зараз... зараз було запізно.

Щоб зробити вітряк, треба вийти назовні. Треба мати інструменти, світло, сили. А головне — треба відкрити шлюз. Без енергії шлюз не відкриється. А вручну... у мене вже не вистачить сил боротися з тиском вітру.