Частина 13.

Прокинувся  досить рано, але чомусь зовсім не виспався.

Сон був важким, липким, наче борсався в смолі. Снилися усілякі жахіття: нескінченні лабіринти космічного корабля, де коридори звужувалися й душили мене. Зі стін виринали усілякі монстри намагаючись схопити мене. Потім пустеля, але не ця, а інша, жива, де пісок перетворювався на руки, які хапали мене за ноги. Я намагався втекти, біг, задихаючись, але мої ноги затягувало все глибше, і чим сильніше пручався, тим міцніше мене тримав пісок. 

Прокинувся з прискореним серцебиттям, вкритий холодним потом, і ще кілька хвилин лежав, вдивляючись у стелю модуля, переконуючи себе, що це лише метал і пластик, а не пастка.

Тиша в модулі тиснула на вуха. Попросив комп'ютер увімкнути музику. Щось легке, ненав'язливе. Старий джаз, який колись завантажив як був тренд на класику двадцятого століття. Як у них напевно все було просто, у минулому житті? Саксофон м'яко заповнив простір, трохи розганяючи ранкову похмурість.

Я підвівся, відчуваючи, як хрустять суглоби. Спробував зробити якісь фізичні вправи, щоб привести себе до тями. Присідання, віджимання, кілька розтяжок. Тіло слухалося неохоче, м'язи нили після вчорашньої роботи, але кров почала бігати швидше, і туман у голові трохи розсіявся.

Зараз би віддав усі пайки за горнятко гарячої кави. Справжньої, чорної, гіркої, з ароматом, який пробуджує навіть мертвих. Але доводилося задовольнятися теплою водою з присмаком фільтрів.

Глянув на монітор охорони. Сигналізація мовчала всю ніч. Екран показував спокійну зелену сітку периметра. Ні хмар, ні куль, ні руху.

Вирішив перевірити, чи вона взагалі працює. Одягнув скафандр — це вже стало звичкою, як друга шкіра — і вийшов назовні. Сонце вже піднялося, заливаючи пісок червоним світлом.

Тільки-но перетнув невидиму лінію периметра, модуль озвався різким звуковим сигналом, а на моєму наручному комутаторі замиготів червоний індикатор.

Все гаразд, на мене спрацювала. Система в нормі.

Повернувся всередину, зняв шолом. Що ж, це все нерви. Треба заспокоїтися. Я в безпеці, наскільки це можливо.

Так, спершу зроблю собі нормальне ліжко. Не можу більше спати в тому кріслі, скручений як ембріон. Моя спина цього не пробачить.

Взяв інструменти та підійшов до пілотських крісел. Два масивних ложементи, розрахованих на те, щоб врятувати життя при перевантаженнях, але абсолютно непридатних для сну. Почав їх розбирати. Відкрутив болти кріплення до підлоги, зняв механізми регулювання. Метал був міцним, але піддатливим.

Потім поліз у технічний відсік. Дістав з перегородки між технічним відсіком і житловим модулем листи шумоізоляції. Цупкий, пористий матеріал, який мав гасити вібрації та шум двигунів. Він був теплим на дотик і достатньо м'яким.

З композитних трубок енерговодів, які я демонтував раніше, зробив ламелі. Вони були легкими й пружними. З'єднав їх між собою на оптимальній відстані, використовуючи стяжки та залишки кріплень. Вийшла міцна решітка.

Прикрутив цю решітку до стійок, де раніше були крісла пілотів. Це підняло моє майбутнє ліжко над підлогою, звільнивши місце внизу для зберігання речей.

З самих крісел я познімав м'які частини. Підголівники, бокові подушки, сидіння. Сидіння пішли замість подушок. Спинки крісел розібрав повністю, витягнув з них синтетичний наповнювач. Рівномірно розподілив його на ламелі, підклавши під низ шумоізоляційний матеріал. Вийшов такий собі багатошаровий матрац.

Зверху все це треба було чимось накрити. Згадав про аварійний парашут, який був у комплекті на випадок, якщо гальмівні системи відмовлять при посадці. Величезне полотнище з надміцної тканини. Дістав його, розгорнув. Тканина була гладкою, прохолодною. Розпоров та затягнув нею свій "матрац", закріпивши краї знизу. Ще вдалося розкроїти двошарове покривало. Вийшло досить пристойне ліжко. Широке, рівне. Я натиснув на нього рукою — воно пружинило, але не провалювалося.

З одного краєчку прикрутив чотири підлокітники від крісел, встановивши їх вертикально у вигляді спинки. Тепер у мене ліжко та крісло — два в одному. Можна і спати, витягнувшись на повен зріст, і сидіти, спершись спиною, спостерігаючи за екраном монітора. Сів, перевіряючи. Зручно. Набагато краще, ніж те, що було.

— Ну що, Руслане, — сказав собі вголос, — житлові умови покращено. Тепер ти не безхатько, а колоніст з апартаментами.

Дав собі хвилинку посидіти на новому місці, насолоджуючись комфортом, але потім змусив себе встати. Час не чекає.

Так, тепер спробуємо виростити собі їжу.

Підійшов до лабораторного столу, де вже стояли підготовлені контейнери. Та сама органіка, яку я знайшов у піску. Чорна, зерниста маса, яка подавала ознаки життя.

З відібраних зразків зробив собі десять проб. Кожну розмістив в окремих ізоляційних секціях — невеликих прозорих боксах, герметично закритих.

Мені потрібно було створити там умови, максимально наближені до тих, що на планеті, але з варіаціями, щоб зрозуміти, що стимулює їхній ріст.

У перші три бокси я засипав "рідний" пісок, але додав більше води, десь у двічі більше, десь на третину. У наступних трьох — збільшив концентрацію кисню в атмосфері боксу, також бавлячись відсотками. В останні три — додав органічних відходів зі своєї системи переробки, як добриво. Крайню пробу залишив контрольною, без змін.

Єдине, що мені не вдалося, це ідеально відтворити умови освітлення. Спектр тутешніх сонць був специфічним, а я не мав нічого, крім звичайних ламп денного світла і кількох УФ-трубок для дезінфекції.

Тож освітлення було кругом ідентичне, змонтоване з ламп над боксами. Спробував скомбінувати їх так, щоб отримати щось схоже на змішане світло червоного і синього світил. Вийшло дивне фіолетове світіння, яке робило лабораторію схожою на нічний клуб або теплицю для екзотичних рослин.

Побачимо, що з цього вийде. Принаймні, я пробував. Максимально виконав рекомендації комп'ютера, який проаналізував склад. А далі — експериментую. Це як алхімія: змішуєш інгредієнти й сподіваєшся, що не вибухне, а перетвориться на золото. Або в моєму випадку — на їстівну біомасу.