Частина 12.

Поки я не налагодив комунікацію з цією істотою, потрібно якось себе убезпечити.

Думка про паралізатор, що висить перед моїм обличчям, і фіолетовий спалах, який вимикає свідомість, не давала мені спокою. Це було занадто легко. Вони просто прийшли й забрали те, що хотіли. Наступного разу вони можуть захотіти не лопату. Вони можуть захотіти модуль. Або мене. Просто цього разу була лише якась двадцята частина від усього рою. А якщо він прийде весь, тоді спокійно і мене може потягнути.

Мушу придумати якусь сигналізацію по периметру. Щось просте, надійне, що дасть мені хоча б хвилину фори. Щоб вони не застали мене зненацька, як учора.

Я активував комутатор.

— Запис. День... якийсь там. Людський мозок — дивна штука. Ще зовсім недавно у мене не було ні бажання, ні сил щось робити. Я сидів у темряві й чекав кінця. А зараз я вже планую, як себе убезпечити. Будую оборону. Інстинкт самозбереження — це не кнопка, яку можна вимкнути. Це програма, що працює у фоновому режимі, навіть коли ти думаєш, що здався.

Крім цього, лишилося відкрите питання з їжею. Я тут уже майже два тижні за корабельним часом. Два тижні на пайках, смак яких я вже ненавиджу. Запасів ще вистачить, але вони не нескінченний. Поки що я не маю сторонніх джерел поповнення. А для мого плану із запуском маяка й очікування на допомогу потрібно подбати й про це. Бо ні за пів року, ні за рік точно не можна розраховувати на порятунок. Космос великий, шлях довгий. Навіть якщо мене почують завтра, допомога прийде... не скоро.

На якусь мить замовк, задумався.

Таке далекоглядне планування навіяло розпач. Рік. Рік без людського спілкування. Рік без нормальних умов існування. Без душу, без нормальної їжі, без неба, яке не намагається тебе вбити. Це багато. Чи зможу я це пережити?

Навіть не знаю. 

— Продовжити запис. 

Хоч як я намагався уникати соціуму на Землі, хоч як ховався у своїй роботі на кораблі, але зараз мені його бракує. Знання того, що на колоніальному кораблі спить дві тисячі колоністів, мене заспокоювало. Хоча я з ними й не спілкувався, але була кінцева ціль. Була мета. Я був при справі. Був частиною чогось більшого.

Зараз мушу боротися за своє виживання. І інколи так бракує підтримки. Чийогось доброго слова. Чи може не зовсім доброго. Навіть сварка була б зараз подарунком. Просто почути інший голос, не свій власний, не механічний голос комп'ютера. Просто зрозуміти, що ти не один у цьому Всесвіті.

Кінець.

Я вимкнув запис і зловив себе на думці, що посміхаюся. Чого б це?

Може, я сходжу з розуму. Розмови з самим собою, посмішки в порожнечу. Класичні симптоми ізоляції.

Ні. Все. Досить рефлексувати. Пора до роботи. Руки мають бути зайняті, тоді голові ніколи хворіти.

Встав і поліз у відсік із двигунами. Тіснота технічного тунелю здалася мені майже затишною. Тут пахло мастилом, холодним металом і озоном — запахи мого життя.

Один двигун, той, що я частково переробив під генерування газу для аеростата, можна розібрати остаточно. Він уже не потрібен. Своє відпрацював. Тепер його доля — стати чимось іншим.

Взяв інструменти. Ключі, викрутки, плазмовий різак. Почав знімати все, що могло знадобитися.

Познімав усі датчики. Температурні сенсори, датчики тиску, інфрачервоні контролери займання. Це скарб. Трішки проводки — метри тонких, якісних кабелів. Тепер можна з цього зробити якусь сигналізацію. Не ідеальну, але робочу.

Потім мій погляд впав на охолоджувальний радіатор. Масивна ребриста конструкція з легкого сплаву. Я відкрутив одне ребро. Широке, пласке, міцне. Трохи роботи напилком, прикрутити до трубки від системи подачі пального — і вийде чудова лопата. Навіть краща за ту, що вкрав рій. Ця буде легшою.

Добре, що ці рятувальні корита мають модульну конструкцію. Фактично, все можна розібрати самотужки. Все продумано до дрібниць для обслуговування та заміни в польових умовах. Інженери, що проєктували це, були геніями. Або параноїками. В будь-якому разі, я їм вдячний. Через декілька годин виштовхнув по направляючим системи відстрілу двигуна все що було не потрібне.

Подивився на спорожнілу секцію двигуна. Велика порожнина. Треба заварити зовнішнє сопло. Тепер маю вільне герметичне місце. Місце під зрошувальну систему. Під мою майбутню ферму. Якщо хочу вирощувати ту органіку, що знайшов у піску, мені потрібен простір і контроль клімату. Тут, усередині, це буде найбезпечніше місце.

Роботи було багато. Відкручувати закислі болти, різати метал, перетягувати важкі блоки. Я пітнів, лаявся, натер мозолі до крові, але не зупинявся.

Спершу безпека.

Я зібрав датчики докупи. Спаяв схему. ІЧ-датчики в комбінації з датчиками руху та температурними сенсорами дали мені більш-менш оптимальну систему охорони периметра. Вона реагуватиме на тепло, на рух, на зміну фону. Якщо та хмара знову підійде — я знатиму. Сирена розбудить мене раніше, ніж воно постукає у двері.

Вийшов знову назовні.

День був у розпалі. Червоне сонце пекло, синє на третину сховалося за горизонтом. Я встановив датчики навколо модуля. Закопав їх у пісок, замаскував. Протягнув дроти до модуля закопавши їх в піску.

Подивлюся, чи воно спрацює.

Заодно протестував нову лопату. Вона входила в пісок легко, як у воду. Зручна.

Очистив сонячні панелі від пилу, що намело за ніч. Це вже стало ритуалом, як чищення зубів. Перевірив систему збору конденсату. У місткості було трохи води. Каламутна, але після фільтрації все буде гаразд.

За роботою не помітив, як прийшов час на відпочинок та сон. Небо почало темніти, переходячи у звичний фіолетовий сутінок.

Я повернувся в модуль. Замкнув на глухо люк. Увімкнув сигнальну систему. На екрані з'явився зеленуватий периметр навколо мого “дому”. Тепер у мене є сигналізація. Це трохи заспокоювало.

Влігся на крісло пілота.

Знову ниє спина. Жорстке, незручне сидіння, розраховане на перевантаження, а не на сон. Я крутився, намагаючись знайти зручну позу, але кожен вигин крісла впивався в ребра.