Частина 10.

Прокинувся від звукового сигналу термінала. Короткий, сухий пік, який у тиші модуля прозвучав як постріл.

Комп’ютер закінчив аналіз відеозапису.

Сів у ліжку, протираючи очі. Сон був неспокійним, уривчастим, сповненим образів чорних куль, що перетворюються на очі, які дивляться на мене з усіх кутів. Реальність зустріла мене прохолодою каюти й миготінням зеленого індикатора на екрані.

Підійшов до консолі. На моніторі висвітився звіт. Сухий, позбавлений емоцій набір даних, за яким ховалася безодня невідомого.

ЗВІТ АНАЛІЗУ ОБ’ЄКТА "РІЙ-1"

Тип об’єкта: Невідомий. Висока ймовірність штучного або ксенобіологічного походження.
Структура: Поліморфна колонія мікроскопічних елементів (наночастинок або клітин). Здатність до миттєвої зміни агрегатного стану (від газоподібного до твердотільного).
Поведінка: Демонструє ознаки організованого інтелекту. Реакція на електромагнітне випромінювання та енергетичні поля. Фіксуються патерни руху, що не відповідають природним фізичним процесам (антигравітація, левітація).
Комунікація: Виявлено складні послідовності зміни кольорового спектра (від 380 до 750 нм) та геометричних форм (куля, ромб).
Висновок: Спроба дешифрування візуальних сигналів не дала результату. Відсутні відповідності в базі даних ксенолінгвістики. Патерни нагадують алгоритмічний код або високочастотну передачу даних, але ключ до шифру не знайдено.
Рекомендація: Потрібно більше даних для побудови кореляційної моделі. Контактний аналіз зразка.

Потрібно більше даних. Звісно. Машині завжди потрібно більше даних. А мені потрібно знати, чи не вб'є мене ця штука, якщо я спробую з нею "поговорити".

Але висновок був очевидним: спостерігати через камеру недостатньо. Я маю вийти. Я маю знайти той "подарунок", який вчора залишила велика хмара.

Одягнув скафандр. Рухи були автоматичними, відпрацьованими до механічної точності, але всередині все стискалося від напруги. Я взяв із собою паралізатор. Стандартна зброя екіпажу — електричний розрядник, призначений для втихомирення буйних колоністів або дрібної фауни. Проти рою нанороботів він міг бути як зубочистка проти танка, але якщо це щось біологічне тоді має спрацювати..

Відчинив аварійний шлюз і вибрався на дах модуля.

Світ зустрів мене тишею. Червоне світило вже піднялося, заливаючи пустелю своїм світлом. Довгі тіні від гір прорізали рівнину. Вітру не було. Пісок лежав нерухомо, наче застиглий океан.

Оглянув периметр згори. Нічого не рухалося. Ні хмар, ні куль, ні спалахів. Тільки чорний пісок і мій модуль, що виглядав як чужорідний наріст на тілі планети.

Обережно спустився драбиною. Кожен крок віддавався глухим звуком у підошвах. Спустившись, я завмер, прислухаючись. Тиша.

Зробив кілька кроків у напрямку, де вчора вночі відділився фрагмент. Я пам’ятав це місце точно — біля другої опори, де пісок утворив невеликий пагорб.

Підійшов. Нічого.

Рівна поверхня. Жодних слідів, окрім моїх власних, залишених учора. Жодних заглиблень, жодних горбків.

Нахилився, вдивляючись у текстуру піску. Може, є якась відмінність? Інший відтінок? Інший блиск? Але пісок здавався абсолютно однорідним. Чорні, блискучі гранули, холодні й байдужі.

Дістав лопатку, яку взяв із собою, і обережно відгріб верхній прошарок. Все спокійно. Чорне змінювалося чорним.

Копнув глибше. Сантиметрів на двадцять. Нічого. Тільки пісок, що сипався назад у ямку, наче намагаючись приховати моє втручання.

— Де ж ти? — пробурмотів я, відчуваючи, як росте роздратування змішане з тривогою. — Ти не міг просто розчинитися.

Можливо, воно перемістилося? Поповзло під піском, як кріт?

Почав оглядати все навколо. Шукав будь-які аномалії. Найменший горбок, найменшу тріщину. Робив пробні підкопи там, де мені здавалося, що пісок лежить "не так". Біля опори. Біля трапу. Трохи далі, де закінчувалася тінь від модуля.

Марно.

Витратив, мабуть, годину, колупаючи пустелю, як дитина в пісочниці. Світило перевалило за зеніт, піт стікав по обличчю всередині шолома. Я відчував себе дурнем. Може, мені все це привиділося? Може, це була гра тіней і світла, помножена на мою втому й самотність? Та ні комп'ютер не міг зловити ті ж галюцинації що і я.

Розчарований, вирішив повертатися в модуль.

Підійшов до центрального шлюзу. Він був зачинений, трап був припорошений піском. Я поставив ногу на першу сходинку, і коли мій погляд піднявся до рівня останньої, верхньої сходинки.

Прямо на рівні моїх очей, висіла та сама грудка. Фіолетова, ідеально кругла, матова куля розміром з кулак. Вона не мала очей, не мала рота, але я відчув на собі її погляд. Важкий, пронизливий, нелюдський.

Від несподіванки я сахнувся назад. Нога зіслизнула зі сходинки. Я втратив рівновагу і полетів спиною в пісок.

Удар вибив повітря з легень, але страх діяв швидше за біль. Борсаючись в піску, намагався відповзти, як найдалі від істоти.

Куля ти часом спускалася по сходинках. Повільно, плавно наближалася до мене, висячи в повітрі. Вона не робила різких рухів, не змінювала форму. Просто насувалася, як невідворотний факт.

Паніка накрила мене хвилею. Інстинкти, приглушені розумом, вирвалися назовні.

Я вихопив паралізатор. Руки тремтіли, але я навів ствол на цей чорний згусток темряви.

— Назад! — закричав, хоча знав, що вона не зрозуміє. — Не підходь!

Натиснув на курок. Раз. Другий. Третій.

Сині дуги електричного розряду з'являлися на кінці ствола, вказуючи на постріли паралітичного випромінювання. Куля навіть не здригнулася. Вона просто "з'їла" енергію, як губка воду.

Я продовжував відповзати, гребучи ногами пісок, як краб. Паралізатор клацав розрядами, але це було марно.

І тоді куля зупинилася.

Завмерла за півтора метра від мого обличчя, нарівні колін. Її поверхня пішла брижами. Фіолетова матова поверхня почала змінюватися, набувати форми, кольору, текстури.