Чатина 9. (продовження)

Вимкнув усе обладнання модуля.

Одне за одним гасли індикатори, змовкали вентилятори, завмирав гул генератора. Тиша, яка настала після цього, була важкою, фізично відчутною. Вона тиснула на вуха, як вода на глибині. Лишився тільки слабкий звук резервного живлення камер спостереження — тонка нитка, що зв’язувала мене з реальністю за стінами.

Сидячи у темряві, дивився на екран, де ніч малювала світ у відтінках сірого і синього.

Внизу, під трапом основного шлюзу, відбувалося щось неможливе.

Хмара, яка ще мить тому активно повзла вгору по металу, завмерла. Вона втратила імпульс, як механізм, з якого вийняли батарейку. Я бачив, як вона повільно осідає, втрачаючи щільність. Судячи з розміру, в активному стані вона могла б сягнути мені десь по груди. Велика, загрозлива маса.

Тепер вона скотилася назад на пісок, як розлита ртуть.

Але вона не розпалася. Вона почала змінюватися.

Це було гіпнотичне видовище. Маса постійно трансформувалася, перетікала сама в себе. Вона нагадувала об’ємну пляму чорнила у воді, з якої в різні боки вистрілювали тонкі мацаки, що обмацували повітря, а потім миттєво втягувалися назад, розчиняючись у центрі.

Дивився на це крізь камеру, але навіть через екран відчував дивну чужорідність цього руху. У природі немає таких рухів. Тварини рухаються м’язами, кістками. Вода тече під дією гравітації. А це… це рухалося за власною волею, ігноруючи інерцію.

У слабкому, холодному освітленні нічного світила — того самого синього сонця, що зараз панувало в небі, — хмара почала грати кольорами. Навіть на при такому освітлені на екрані бачив, як змінюється її яскравість, як по поверхні пробігають хвилі відтінків. Від глибокого чорного до сріблястого, потім до матового сірого та червоного. Вона переливалася, як бензинова плівка на калюжі, тільки ці кольори були живими.

В якусь мить мені здалося, що хаос зупинився. Хмара раптом згорнулася і застигла в формі ідеального ромба. Геометрично досконалого, з гострими кутами, що різали повітря. Це тривало частку секунди. Я кліпнув — і ромб зник, знову перетворившись на безформну масу. Але я був певен, що бачив це.

— Геометрія, — прошепотів в темряву. — Ти знаєш геометрію.

Протягом усього цього процесу дивна форма життя намотувала кола навколо модуля. Вона рухалася плавно, безшумно. Помітив деталь, від якої по спині пробіг холодок: вона не лишала слідів на піску.

Хмара парила.

Вона висіла десь на десяток сантиметрів над поверхнею, ігноруючи гравітацію. Це пояснювало відсутність шурхоту, коли вона не торкалася корпусу. Антигравітація? Магнітна левітація? Я не знав. Але це підтверджувало мою здогадку — це не просто пил. Це технологія. Або біологія, що перевершила технологію.

Минуло десь із пів години таких «танців». Сидів нерухомо, боячись навіть дихати голосно, ніби вона могла почути мене крізь стіни. Відчував себе дослідником у батисфері, навколо якої кружляє невідоме морське чудовисько. Воно вивчало мене. Або шукало вхід. Або просто чекало, коли я знову ввімкну енергію.

Раптом рух припинився.

Хмара зупинилася навпроти основного шлюзу. Завмерла, як собака, що робить стійку.

Вона перестала хаотично змінювати форму. Її краї затверділи, стали чіткими. Маса ущільнилася і набула вигляду нерівномірної кулі. Поверхня цієї кулі не була гладкою — вона вкрилася дивними барельєфами, візерунками, що нагадували чи то мікросхеми, чи то корали. Вони повільно рухалися, перепліталися, змінюючи малюнок.

А потім почалося світло.

Зсередини кулі, з самої її глибини, почали пробиватися спалахи. Фіолетові. Яскраві, різкі. Вони хаотично металися під оболонкою, наче десяток скажених світляків, замкнених у матовій скляній банці. Вони билися об стінки, намагаючись вирватися, і кожен удар супроводжувався слабкою вібрацією, яку я бачив на екрані.

Це було схоже на процес мислення. Або на передачу даних. Або на підготовку до вибуху.

Інстинктивно відсунувся від екрана, готовий сховатися за спинку пілотського крісла, хоча розумів, що це не допоможе.

Але вибуху не сталося.

Від основної кулі, з її нижньої частини, повільно, як крапля густого меду, відлилася менша грудка. Розміром десь із мій кулак. Вона плавно опустилася вниз, торкнулася піску... і зникла.

Наблизив зображення, вдивляючись у те місце. Нічого. Грудка або миттєво зарила себе, або змінила колір і текстуру так ідеально, що стала невидимою на чорному піску. Вона замаскувалася.

Істота залишила тут спостерігача. Або міну. Або подарунок.

Основна куля, втративши частину себе, знову здригнулася. Фіолетові вогні згасли. Барельєфи розгладилися. Знову розтеклася, втрачаючи форму, перетворившись на ту саму химерну хмару.

Вона розвернулася — якщо у хмари може бути перед і зад — і повільно попливла геть. В сторону сходу. Туди, звідки вранці мало піднятися тепле, червоне світило.

Дивився їй услід, поки вона не розчинилася в темряві ночі.

Ще довго сидячі у тиші, не наважуючись увімкнути системи, думав. Що це було? Розвідка? Спроба комунікації? Чому вона пішла?

І головне — що там, у піску, прямо під моїм порогом?

Глянув на екран, де в холодному мареві ночі лежав абсолютно спокійний, нерухомий пісок біля шлюзу.

Там щось є. Маленький шматочок цього рою. Він лежить і чекає.

Відчув дивну суміш страху і надії. Вони не напали. Вони не спробували прорізати корпус. Вони просто... подивилися. І залишили щось.

Це був контакт. Перший справжній контакт.

Обережно простягнув руку до тумблера живлення. Мені потрібно було повернути тепло, повернути світло. Але я робив це повільно, плавно підіймаючи потужність, щоб не створити різкого сплеску.

Модуль ожив. Гул повернувся.

Але тепер знав, що я не сам. Мені потрібно налагодити з ними контакт. Якщо вони вміють левітувати. Якщо вони реагують на енергію. Якщо вони вміють набувати форми. Можливо вони допоможуть мені запустити ракету.