Частина 9.

Прийдешній день зустрів переповнений ентузіазмом й відразу взявся за розрахунки.

Це була не просто математика. Це була архітектура надії. Я будував міст через прірву, використовуючи лише цифри, формули та компоненти з модуля. Сидячі в кріслі пілота дивися на монітор, розклав перед собою схеми модуля, каталоги запчастин, дані сканування атмосфери та аномалії. Повітря в кабіні було прохолодним, вентиляція тихо гула, створюючи ілюзію спокою, якої насправді не існувало.

Почав вносити дані. Маса маяка. Тяга маневрових двигунів. Щільність атмосфери на різних висотах. Вектори гравітації. Сила магнітних полів аномалії.

Комп’ютер ковтав цифри мовчки, перетравлював їх своїми алгоритмами й видавав графіки траєкторій. Я дивився на зелені лінії, що підійматися вгору, вигиналися дугою і… падали. Або розліталися в хаос. Або згорали в атмосфері.

Робив правки. Зменшував вагу корисного навантаження. Збільшував об'єм пального. Змінював кут атаки. Я намагався обдурити фізику, знайти шпарину в законах природи, яку можна використати.

Але фізика — жорстока. Вона не визнає припущень й не вірить у чудеса.

Кінцевий результат був невтішним.

Дивився на екран, де червоним кольором блимало слово «НЕВДАЧА» після чергової, сотої, може, тисячної симуляції.

Навіть якщо мені вдасться створити невеличку ракету з підручних матеріалів. Навіть якщо я синтезую достатньо пального, перегнавши весь водень і кисень, що в мене є, ризикуючи залишитися без резерву для дихання. Навіть якщо я зберу електроніку, здатну витримати радіацію.

Усі мої симуляційні моделі показували одне й те саме: шанс вивести маяк з першого разу на стабільну орбіту, а потім направити його точно в центр аномалії, дорівнює нулю.

Нулю.

Це було як удар під дих.

Проблема була в ресурсах. У мене їх просто немає. У модуля є чотири пари маневрових двигунів. Для стабільного польоту ракети-носія в атмосфері мені потрібно мінімум шість. Чотири для стабілізації, два для розгону.

Можна спробувати п’ять, якщо для основного зробити кероване сопло — складну механіку, яку доведеться виточувати вручну з титану. Я міг би це зробити. Руки пам’ятають, як працювати з металом. Але навіть так...

Ракета не винесе достатньо пального.

Це була головна пастка. Щоб подолати гравітацію планети, потрібно спалити майже все на старті. А щоб потім маневрувати у вакуумі, коригувати курс, боротися з шаленими магнітними полями аномалії, які будуть жбурляти мій маяк, як тріску в шторм, — потрібен запас. Значний запас. А в мене його не буде. Ракета вийде на орбіту «сухою». Вона стане просто шматком металу, який безпорадно дрейфуватиме, поки гравітація не затягне її назад або поки радіація не спалить електроніку. Багатоступеневу ракету мені не створити в цих умовах. А ще магнітні реверсивні поля. Аномалія не просто смокче матерію — вона оточена бар’єром із хаотичних полів, які змінюють полярність кожні кілька секунд. Ракета мусить «танцювати» між ними, постійно змінюючи тягу, постійно коригуючи курс. Для цього потрібні імпульси. Багато імпульсів. А стільки пального не підняти однією ракетою.

Я відкинувся на спинку крісла і закрив очі руками.

У мене замало ресурсів, щоб робити кілька спроб. У мене є тільки один шанс. Одна спроба зібрати все, що є, в один запуск. І якщо схиблю, то залишуся тут назавжди, без їжі, без пального, без надії.

Весь день  провів у симуляціях. Будував віртуальні ракети, запускав їх, дивився, як вони вибухають, падав духом, знову будував. Шукав «оптимальне рішення» — той самий золотий перетин, де ризик зустрічається з можливістю.

Але його не було. Рівняння не сходилося. Десь завжди не вистачало: тяги, маси, енергії, часу.

Сонце за ілюмінатором пройшло свій шлях — від сходу до заходу, змінивши колір пустелі з тепло  червоного на холодно фіолетовий, потім на темно-синій. Синє світило піднялося, залило кабіну холодним, мертвим світлом. А я все сидів, гіпнозуючи екран, де червоні лінії траєкторій перекреслювали мої мрії.

Відчував себе шахістом, який грає проти комп’ютера і бачить мат за десять ходів, що б він не робив.

Втома навалилася раптово, як важка ковдра. Очі пекли, в голові гуло. Навіть не помітив, як думки почали плутатися, перетворюючись на в’язкий туман. Формули розпливалися, перетворюючись на дивні візерунки.

Не зчувся, як заснув. Просто за монітором, поклавши голову на руки, серед креслень неможливої ракети.

***

Прокинувся від голосного звуку.

Спершу подумав, що це продовження сну. У сні чув гуркіт старту, рев двигунів, який перекривав усе. Але звук був іншим. Він був тихим, ритмічним, і йшов не згори, не з неба, а знизу.

Зі сторони основного шлюзу.

Тук-тук-тук. Пауза. Тук-тук-тук.

Різко підняв голову. Шия затекла, в роті було сухо. На екрані все ще світився результат останньої невдалої симуляції. Але звук був реальним.

Завмер, прислухаючись.

Удари. Знову ті самі удари, які я чув раніше, коли вперше приземлився. Тоді був впевнений що то наслідки струсу мозку після падіння. І що мені це здалося. Але тепер звуки повернулися. Вони не були хаотичними. У них був чіткий, машинний ритм. Ніби хтось стукав азбукою Морзе, але мовою, яку я не знав.

Обережно встав, намагаючись не шуміти, хоча розумів безглуздість цього — я всередині металевої коробки. Підійшов до люка шлюзу, притулив вухо до прохолодного металу.

Вібрація. Вона йшла крізь корпус, дрібна, як тремтіння.

— Що за лайно? — прошепотів я в тишу.

Кинувся до монітора й активував камери.

Те, що я побачив, змусило мене забути про ракету.

Пісок перед модулем ворушився. Він не просто пересипався від вітру. Він кипів. Чорна маса піднялася, огортаючи опори модуля, як жива вода. Але це була не вода. Це були мільярди крихітних частинок, що зливалися в єдиний візерунок.

І він світився.

Слабке, імпульсне фіолетове світіння пробивалося крізь напівтемряву. Воно спалахувало в такт ударам. Тук — спалах. Тук — спалах.