Частина 8.

Наступного дня перевірив усе ще раз.

Це не було питанням недовіри до техніки. Це було питанням ритуалу. У світі, де немає нікого, хто міг би перевірити твою роботу, ти стаєш власним контролером, суддею і катом. Перебирав вузли, тестував кріплення парашута, перевіряв контакти на блоці сенсорів. Кожен рух був повільним, виваженим. Я не міг дозволити собі ще одну втрату. Аеростат — це мої очі, і якщо я осліпну знову, темрява стане остаточною.

Прогноз погоди не змінився. Комп’ютер, хоч і з обережністю, обіцяв штиль. Вітер, який ще вчора намагався здерти обшивку з модуля, тепер спав десь за гірськими хребтами, залишивши по собі лише легкий подих, що ледь ворушив пісок.

Я чекав вечора.

Час тут тягнеться дивно. Коли ти працюєш, він зникає, як вода в піску. Коли чекаєш — він застигає смолою. Сидів на краю модуля і дивився, як основне, жовте світило повільно котиться до горизонту. Його світло ставало густішим, бурштиновим, заливаючи пустелю кольором старої міді. Тіні довшали, витягувалися, ставали схожими на пальці, що тягнуться до модуля.

Настав момент, коли жовтий диск торкнувся лінії гір. Небо на сході вже починало синіти — холодне, примарне світло другого сонця готувалося вступити у свої права. Це був ідеальний час. Перехідна зона. Найспокійніша атмосфера. І за моїми прогнозами я отримаю ту частину небесної сфери якої не маю.

Активував комутатор. Голос мій звучав сухо, трохи хрипло від довгого мовчання.
—  Чергова спроба вивести аеростат з зондом і зібрати повну картину зоряного неба. Надіюся, що буду мати відповіді на свої запитання. Або хоча б зрозумію, куди дивитися. Кінець.

Розклав аеростати назовні трохи далі від модуля, аби виключити його пошкодження якщо раптом підійметься вітер.  Під’єднав балон з воднем до клапана оболонки. Газ зашипів, наповнюючи тонку матерію життям. Куля почала рости, розправляти складки, тягнутися вгору, немов їй набридло лежати на цьому мертвому піску. Вона хотіла туди, де чисто.

Відпустив фіксатор.

Аеростат рвонув у небо швидко, набагато швидше, ніж минулого разу. Я ледь встигав стежити за роботою лебідки. Композитне волокно розмотувалося з тихим, монотонним дзижчанням. Цей звук був єдиним у тиші вечора, і він заспокоював. Це був звук механіки, звук людського порядку в хаосі природи.

Десять кілометрів. Двадцять. П’ятдесят.

Швидко повернувся до модуля, сів за пульт і не відривав очей від екранів. Камери передавали зображення: горизонт розширювався, ставав дугою. Чорна пустеля внизу перетворилася на пляму, гори — на зморшки. Небо темніло, переходячи від синього до глибокого, космічного фіолету, а потім — у чорноту.

Вісімдесят кілометрів.

Волокно закінчувалося. Лічильник показував, що ми на межі.

Дев’яносто кілометрів. Стоп.

Аеростат завис у стратосфері — чи в тому, що замінює її на цій планеті. Цього разу він піднявся навіть вище. Там, нагорі, майже не було вітру, тож зонд не віднесло далеко від точки запуску. Камера стабілізувалася. Запустив сканування.

Дані почали надходити потоком. Цифри, графіки, спектрограми. Вони бігли по екрану, і кожна з них тримала мене в напрузі. Боявся побачити помилку. Боявся побачити «збій датчика». Але система працювала бездоганно.

Пів години минуло як одна хвилина. Сенсори обробили половину небесної сфери — ту, що була схована за горизонтом. Планета повільно оберталася, відкриваючи мені свій зворотний бік, свою таємницю.

І я побачив.

Спершу це виглядало як дефект зображення. Чорна пляма на тлі зоряного розсипу, де світло зірок не просто зникало, а вигиналося, ламалося, створюючи химерні ореоли. Але це не був дефект.

Це була вона. Аномалія.

Вона була на місці. Нікуди не ділася. Вона просто висіла там, у космосі, величезна, мовчазна і жахлива. Як розрив на тканині реальності, який хтось забув зашити. Вона не випромінювала світла, вона його пожирала, викривляючи простір навколо себе.

Дивився на екран, і мене пройняв холодний піт.

Дані про викривлення простору, про шалені магнітні поля, про гравітаційні зсуви — все це підтверджувало найгірші здогадки. Це була не просто «чорна діра». Це був стабільний просторовий прокол, шторм, у якому матерія перестає існувати у звичному вигляді.

І тут мене накрило усвідомленням.

Я пройшов крізь ось це!

Мій корабель розірвало. Екіпаж загинув. А я, у маленькій бляшанці рятувального модуля, проскочив крізь голкове вушко пекла і впав сюди, на цю планету, відносно цілий.

Я — щасливчик.

Це слово прозвучало в голові чужо, майже абсурдно. Який же щасливчик, якщо сиджу один на отруйній планеті? Але дивлячись на показники викривлення, на ту міць, що вирувала вгорі, зрозумів: вискочити з такої клоаки та залишитися живим — це не просто вдача. Це статистична неможливість. Це один шанс на мільярд. І він випав мені.

Не капітану, не героям, не науковцям. Мені. Звичайному техніку, який просто вчасно смикнув важіль.

Усвідомлення цієї думки несподівано додало мені впевненості. Страх перед планетою відступив. Якщо космос не зміг мене вбити своєю найстрашнішою зброєю, то чому я маю боятися піску і вітру? Я вже переміг смерть один раз. Значить, можу зробити це знову.

Продовжував аналізувати дані, і одна деталь привернула мою увагу. Вона була маленькою, непомітною серед хаосу цифр, але вона змінила все.

Вектори.

Усі гравітаційні та магнітні вектори вказували в одному напрямку. Аномалія не просто викривляла простір. Вона працювала як величезна помпа. Вона притягувала до себе.

Дані показували, що матерія, яка потрапляє в зону її впливу, не розсипається миттєво. Вона втягується, прискорюється і викидається... куди?

Туди, звідки я прийшов.

Це був двосторонній коридор. Нестабільний, смертельний, але двосторонній. Якщо мене викинуло сюди, то потік енергії має зворотну тягу.

Мій настрій піднявся, як аеростат. Відчув, як серце почало битися частіше.