Частина 7.

Тиша не прийшла одразу. Вона не впала на світ, як ковдра. Вона підкралася, обережна, ніби сама не вірила, що їй дозволено повернутися. Ще хвилину тому корпус тремтів від ударів піску, ще хвилину тому шум стояв у вухах, навіть коли я затуляв їх долонями. А тепер — лише глухе посвистування десь далеко, за стінками модуля, і пісок, що повільно осідав на планету.

Довго стояв у шлюзі, перш ніж відкрити аварійний люк. Відчував себе так, ніби збираюся зробити крок не назовні, а в нову реальність. Обережно відкрив люк. Світ зовні був затягнутий серпанком пилу. Замість чорної люті — брудна завіса, крізь яку пробивалося світло. Червоне світило стояло низько, а синє ще не піднялося — отже, це був той короткий проміжок, коли день здається напівднем, і тіні — короткі, але різкі.

Спустився на пісок і обійшов модуль із боку, намагаючись не поспішати. Поспіх тут завжди карається: зайвим ковтком кисню, зайвим рухом, зайвою помилкою. Та все одно серце билося швидше.

Те, що побачив, засмутило.

Зі сторони основного шлюзу намело піску майже по самий верх модуля. Він стояв, як потопельник, що виставив над поверхнею лише частину корпусу. Вся нижня обшивка була затерта, ніби її терли наждаком. А там, де мало бути одне поле сонячних панелей, — порожнеча.

Його відірвало.

Оглядався навколо, шукав поглядом хоч якийсь натяк, на сонячні панелі. Нічого. Пісок був рівний, з хвилями, як застигле море. Вітер, видно, забрав панелі так само легко, як забирає листя.

Друге поле — те, що від початку відкривалося повністю, — було поховане під майже півметровим шаром піску. Силует панелей ледь виднівся, а на кінці стирчав невеликий куток рами, як обірваний ніготь. Так само зірвало систему збору води. Лише кілька зігнутих штирів металевих кріплень, наполовину стирчали з-під піску на даху.

Стояв і відчував, як у мені підіймається злість. Не на планету — на себе. На власну короткозорість. На ту легку віру, що «я встигну», «нічого страшного», «конструкція витримає». Конструкція не витримала, бо світ не зобов’язаний підлаштовуватися під мою логіку.

Дістав лопату.

Вона була маленькою, складною, з аварійного набору — коротка, з міцним держаком. Уявив, як на Землі копають землю, розгрібають сніг, чистять доріжки. Тут копав не землю. Я копав час. Копав право на наступний день.

Пісок піддавався важко. Він був сухий, але злипався в грудки, ніби мав у собі жир. Лопата різала його, як тісто, й кожен рух віддавався в плечах. Розчищав панелі обережно, щоб не подряпати поверхню. Пам'ятав як пил міг стати причиною подряпин.

Коли відчистив перші секції, індикатор на внутрішній панелі в модулі мигнув. Енергія пішла. Не багато — слабкий струмінь, але постійний. Це було як перший вдих після довгого занурення. Нне втримався й усміхнувся, хоча усмішка швидко зникла. Однієї панелі вже нема. Тож напевно прийдеться тепер економити енергію.

Після панелей я взявся за відкопування основного шлюзу.

Це було найважче. Пісок з боку люка був ущільнений, ніби його спеціально туди набили. Коли я підкопував нижче, він намагався обвалитися назад. Я робив невеликі «сходинки», щоб не провалювалося. Мені здавалося, що я не розчищаю шлюз — я розчищаю власний вихід з могили.

Робота йшла повільно. Робив перерви, бо тіло вимагало відпочинку. Сідав на край корпусу, їв батончик, пив кілька ковтків води, дивився на горизонт. Інколи ловив себе на тому, що просто слухаю. Наче чекаю звуку — удару знизу чи сигналу з неба. Але була лише тиша і рідкі шурхоти піску, який поволі «ходив» хвилями.

І в цьому було щось несподівано заспокійливе. Коли є рукам робота, то немає про що хвилюватися голові. Поки лопата входить у пісок, світ зводиться до простого: змахнути, відкинути, очистити. Немає «чому я тут», є тільки «що робити зараз».

Усі роботи з розчищення модуля зайняли у мене весь день.

Коли нарешті край люка звільнився, я перевірив ущільнювачі, прибрав пісок з пазів і тільки тоді дозволив собі зітхнути. Втомився так, ніби повернувся з далекого походу. Але втома була чистою — приємною. Задоволеною. За той короткий час, що був світловий день, сонячні панелі поповнили запас енергії. Не повністю, але достатньо, щоб модуль знову став домом, а не труною.

Уже в сутінках я зайшов усередину, закрив люк і увімкнув освітлення. Жовте світло залило кабіну, і я раптом відчув, як сильно я прив’язався до цього відтінку. М’яке, тепле — як обіцянка, що в металі може бути затишно.

Розібрав ще два внутрішні листи обшивки та сконструював новий збирач конденсату. Врахував попередні помилки й зробив його переносним, щоб за потреби можна було швидко згорнути й занести всередину. Конструкція складалася, як книжка: дві пластини, жолоб, фіксатори. І все це — на простих кріпленнях, без «навіки».

Взагалі, тепер, коли немає одного поля сонячних панелей, й подумав: можна спробувати в те місце прилаштувати збирач конденсату. Якщо зробити його так, щоб він кріпився як панель, а в разі небезпеки згортати його разом з іншими панелями — тоді зможу врятувати збирач конденсату, навіть якщо вітер знову прийде.

Я все не міг пробачити собі, що не зробив цього при перших поривах. Просто не думав, що може бути такий сильний вітер, що відірве настільки масивну конструкцію. На кораблі вітер — це цифри в симуляторі. Тут вітер — це сила, яка не має тіла, але має характер.

Одне поле сонячних панелей не відкривалося повністю, але давало до тридцяти відсотків енергії. Тепер цієї енергії буде бракувати. Побачив це одразу по графіку: підйом заряду став повільнішим. Значить, менше «права на помилку» в побуті. Менше «музики», менше нагріву, менше зайвих циклів аналізу.

Але навіть в таких умовах можна жити. Потрібно тільки думати наперед.

Головне — щоб бурі не затягувалися надовго.

Ліг, але сон не прийшов швидко. Думки крутилися навколо аеростату, який зник у піску, як птах у штормі. У мене лишився лише один. І я більше не маю права на помилку.