Частина 6.

Я сидів у напівтемряві й дивився на незнайомі зорі, що надсилав мені аеростат. І що мені це дає, який сенс? А сенсу — як не було, так і немає.

Катастрофічність мого положення доходила не відразу. Вона не вдаряла в голову, як вибух. Вона повільно проникала в думки, як холод у метал. Я просто сидів і намагався зрозуміти: що мені тепер робити? Чого очікувати?

Випадковості, що ще когось затягне в ту ж аномалію? Що корабель якось виживе і сяде на планету і врятує мене? Дурні наївні надії. Але я тримався за них — не тому, що вірив, а тому, що без них у мозку починалася паніка.

Якщо спершу я мав мету — протриматися якомога довше, то тепер… тепер раптом з’явилося інше питання: навіщо триматися?

Я перевів погляд на екран із даними аеростата. Там, десь мала б бути аномалія, — нічого. Жодного сліду. Жодного «провалу» в полях. Жодного перекосу в спектрі, який би кричав: ось, тут розрив, тут космос рветься.

Стоп.

Обладнання її не зафіксувало. Як таке можливо? Аномалія не могла зникнути. Вона не була примарою. Вона знищила колоніальний корабель. Вона викинула мене сюди. Вона — причина всього.

І тут мене осяяло.

Я бачив лише частину неба. Ту, що доступна з цього боку півкулі. Якщо аномалія десь там, за горизонтом — я просто не можу її «побачити», як не можу побачити власну потилицю без дзеркала. Потрібно дочекатися повного оберту планети навколо власної осі, щоб аеростат і його датчики зняли інший сектор. Потрібно, щоб у поле огляду потрапила протилежна частина неба.

Я відчув, як у грудях знову з’являється щось гаряче — маленький вогник, який я вже майже поховав. Не надія в стилі «все буде добре», а надія техніка: зібрані не усі дані, ще є шанс. Дані — це шлях. Дані — це напрямок.

Я активував комутатор.

— Обладнання з аеростата не фіксує аномалію. Ймовірна причина — видимий сектор неба обмежений. Потрібно дочекатися повного оберту планети, щоб отримати нове зоряне поле та повторити аналіз. Є шанс, що аномалія знаходиться поза поточним горизонтом. Кінець.

Я вже потягнувся вимкнути запис, коли по екрану пробігло нове повідомлення. Датчики зафіксували різкий стрибок поривів вітру. Нитка композитного волокна на графіку натягнулася, ніби хтось потягнув її рукою. Я глянув на зображення з камери — і в ту ж секунду побачив, як зі сторони північного хребта піднялася буря.

Спершу — як ледь помітна темна смуга. Потім смуга стала стіною. А потім стіна почала рухатися.

Все вказувало на те, що вона йде до мене.

Модуль затремтів, хоча вітер ще не дістався сюди. Це було, як попередження. Як подих перед ударом.

Потрібно терміново опустити аеростат.

Я вимкнув усе зайве, залишивши тільки необхідне: лебідку, монітори, датчики тяги, камери. Вийшов у шлюз, перевірив рукавички скафандра, затягнув ремені. Ще раз поглянув на небо: червоне світило тьмяніло за серпанком, синє — вже виходило з-за обрію. Їхнє подвійне світло робило бурю майже нереальною: пиловий вал мав два відтінки, ніби рухалася не одна стихія, а дві, накладені одна на одну.

Перший ривок вітру вдарив по корпусу. Нитка вібрувала. Аеростат на висоті реагував швидше, ніж я встигав думати.

Я взявся за керування лебідкою, що скручувала композитне волокно яке було наче остання прожилка життя. У буквальному сенсі. Якщо буря зірве аеростат із висоти, вона забере з собою й сенсори, й камери, і мій єдиний «погляд» на зорі. А разом із ними — надію.

Опускання виглядало просто: підтягувати волокно, послідовно зменшуючи висоту. Насправді — це було схоже на боротьбу з істотою, яка не має тіла, але має силу.

Я натягував — і відчував, як аеростат тягне у відповідь. Відпускав — і він одразу хапав вітер, підскакуючи, як повітряний змій у руках дитини. Тільки дитина сміється, а я ні, бо буря наближалася, і кожна помилка могла коштувати мені не просто обладнання, а можливості.

Я працював циклом: натяг — фіксація — коротке послаблення — знов натяг. Щоб не дати різкому пориву порвати волокно. Щоб не дати оболонці аеростата піти у штопор і розбитися. Щоб не дати самому собі впасти від поривів вітру, що ставали все дужчими.

Вітер кидав мене з боку на бік. Я стояв біля виходу модуля, а пил уже почав летіти горизонтально — тонкими лезами. Він стукав по шолому, шурхотів по корпусу. Десь далеко гуркотіло, так ніби в небі перекочували каміння.

Я знову активував комутатор.

 — Піщана буря з півночі. Опускаю аеростат. Волокно натягнуте, пориви ростуть. Якщо не встигну — втрачу цінне обладнання. Кінець.

Мені здавалося, що минула година, хоча, можливо, минуло лише двадцять хвилин. Час тут не має звичного ритму. Він розтягується, коли страшно, і стискається, коли ти не можеш дозволити собі думати.

Я зціпив зуби й продовжував. В якийсь момент порив ударив так, що волокно видало тонкий, майже музичний писк. Нитка натягнулася до межі. Я відпустив трохи — і аеростат рвонув угору, ніби вирішив втекти. Потім я різко підтягнув — і відчув, як лебідка глухо стогне, наче старий механізм у майстерні батька.

«Тримайся», — подумав я. Не знаю, кому саме це сказав: аеростату чи собі.

Нарешті на екрані побачив, що до аеростата кількох сотень метрів. Я бачив його контур — маленьку темну кульку, що смикалася на тлі неба. Буря вже була близько. Її край накрив гори. Вона йшла, як море, тільки замість води — піщана піна, чорна й густа.

Я зробив останній ривок — і аеростат опинився майже над модулем, на низькій висоті. Далі потрібні були вилізти на модуль, і схопити його.

Зовнішніми сходами поліз на верх. Планета наче здуріла, шквальний вітре налетів, збиваючи мене з ніг. Двічі вітер зривав мене і я падав у пісок.

Пил забивався в щілини, стукав у корпус, лоскотав шолом. Видимість — кілька метрів. Далі — молочно-сіра темрява з піщаних часток.

Коли нарешті піднявся на дах модуля, то просто впав на коліна й так навпомацки повз, тримаючись за поручні. Нитка волокна вела мене до кріплення. Я відчув, як вона пульсує в руці. Аеростат тягнув, вітер рвав, а я був посередині, з думкою аби встигнути.