Частина 5.

Вода. Нестачу води я поки не відчував, але це поки. А якщо мені ще потрібно буде вирощувати якусь органіку, то питання нестачі води постане обов’язково.

Потрібно зробити якусь систему збору конденсату. Я зняв тонкі листи металу з внутрішніх панелей, які можна було пожертвувати без критичних наслідків. Вибрав ті, що мали гладку поверхню й найменше подряпин. Чим гладкіше — тим легше крапля збирається в більшу краплю. Я не біолог, але з водою все просто: вона любить, коли їй є куди стікати.

Інструментом вирівняв краї, загнув їх так, щоб утворився легкий нахил — як маленький дах, що вміє «вести» воду. Нижній край зробив вузьким жолобом. Під нього поставив чисту місткість.

Далі — холод і тепло.

Уночі тут холоднішає різко. Пісок темніє ще більше, небо стає чорним, і світло другого світила не гріє, а лише підсвічує форму речей. Мені потрібна була поверхня, яка стане холоднішою за повітря — тоді волога сама прийде до мене. Не щедро, не швидко, але прийде.

Я виніс «дах» назовні й поставив його на дві опори з пластику, щоб під ним гуляло повітря. Поряд закріпив другий лист — для експерименту, під іншим кутом. Якщо одна схема не дасть результату — дасть інша. Я вчуся не вірити одній ідеї, навіть якщо вона здається правильнішою.

Повернувся всередину й приготував найпростіше очищення.

У модулі були запасні фільтрувальні картриджі, кілька картриджів для грубого очищення й один тонкого очищення. Щоб подовжити їх термін служби, зробив багатоступеневу систему фільтрації: спершу грубу механічно — прибрати пил, далі — через абсорбент (те, що «вбирає» зайве), потім відстійник під ультрафіолетовою лампою і тільки вкінці — через тонкий фільтр.

Усе виглядало як дитяча саморобка. Але в цьому і була сила: просте не ламається від складності. Просте працює або не працює.

Я активував комутатор і зробив короткий запис.

— Запис. День четвертий. Починаю збір конденсату. Встановив дві панелі-уловлювачі. Мета — отримати стабільні пів літра на добу. Якщо вийде — зможу приймати душ раз на тиждень. Готую схему фільтрації. Кінець.

Вода з’явилася ближче до світанку — якщо це можна назвати світанком. Тут світло не приходить різко. Воно ніби довго думає, перш ніж дозволити собі торкнутися землі.

Спершу я побачив лише тонку плівку конденсату на металі. Потім плівка зібралася в дрібні намистинки, і згодом одна з них стала краплею. Крапля повільно поповзла вниз до жолоба. За нею — друга.

Я дивився на це так, ніби дивився на диво. Не тому, що це працювало. А тому, що це означало одне світ, який наче здавався чужим, все ж дає щось для порятунку. Коли в місткості набралося пів літра, я заніс її всередину. Рідина була мутнувата — не сіра, а наче з легким димом. Пахла металом і холодом. Мені не подобалося ні те, ні інше.

Перший фільтр забрав пил. На дні лишився осад — тонкий, як сіре борошно. Другий етап зробив рідину прозорішою. Я обережно підігрів її до кипіння в малій нагрівальній чаші — щоб прибрати те, що не видно очима. Нехай буде «старомодно», але кип’ятіння — це один із небагатьох людських ритуалів, що працюють майже всюди.

Після охолодження пропустив крізь тонкий фільтр. Рідина стала прозорою. Я відлив трішки в аналізатор і зачекав.

Комп'ютер видав таблицю з купою параметрів, але внизу стрічки світилося зеленим. “Придатна для споживання”. 

Чудово. Я видихнув і, сам не знаю навіщо, попросив комп’ютер:

— Увімкни музику. Будь ласка. Щось… рідне.

Система відповіла сухо: «Доступні локальні аудіофайли. Вибір: 1 стандартні заспокійливі треки. 2 архів особистих файлів.»

— Особисті.

За кілька секунд модуль наповнився тихими акордами. Нічого особливого — старий трек із Землі, який я колись залишив «на фоні», щоб не чути власних думок. Тепер він звучав інакше. Як голос із дому, що не питає, чи ти заслуговуєш на нього.

Я зробив декілька ковтків, під музику. Вода не мала виразного смаку, але мене влаштовувало те що я тепер міг отримати воду фактично з нічого. Виліз на зовні та налагодив систему так, щоб краплі стікали в закриту місткість, аби зменшити потрапляння пилу. У цьому повітрі забагато чужого. 

Коли базова рутина з водою запрацювала, я повернувся до другого завдання — того, що вимагало не тільки рук, а й клепки.

Аеростат.

Мені потрібна була карта місцевості. Мені потрібен був погляд зверху — за гори, за горизонт. Потрібно було зрозуміти, де я, і що за межами мого маленького кола виживання. А також спробувати дізнатися де я на зоряних картах.

Два аеростати були в зовнішніх відсіках модуля. А от газ. Газ для підйому… Тут довелося хитрувати, враховуючи інший склад атмосфери.

Атмосфера була достатньо щільною, щоб тримати аеростат, але надто важкою для класичних рішень. Єдиний вихід — використати її ж власні гази, зробивши атмосферу джерелом підіймальної сили.

Легкого газу в запасах не було. Але була можливість отримати невелику кількість водню як побічний продукт електролізу. Небагато. Але мені не потрібен був дирижабль. Мені потрібне «око на нитці».

Я розрахував підіймальну силу, грубо, без зайвої математики: маса оболонки, маса сенсорного блоку, запас на вітер. Далі переробив один з клапанів шлюзу для забору місцевої атмосфери. Потім пропустив його через систему двигунів модуля модифікувавши один під видобування водню. За моїми розрахунками через десять, дванадцять годин, я матиму достатньо водню для наповнення аеростата. Ключове і найважливіше, це тонке композитне волокно, яке триматиме аеростат і зв’язок із модулем. Нитка — як пуповина. Якщо аеростат зірве — я втрачу критично важливе обладнання.

Сенсорний блок зібрав із наявного: камера, простий радар для рельєфу, спектральний датчик для світла, приймач для зоряних карт. Нехай комп’ютер не знає цієї галактики — але він може зібрати «відбиток» неба.

Я зробив ще один короткий запис.

— Починаю складання аеростата розвідника. Мета — підйом на сотню кілометрів, якщо вітри дозволять, картографування за гірським масивом, спектральний аналіз світла, скан зоряного неба. Зв’язок — через композитну лінію. Якщо все піде добре відправлю наступним запуском аварійний маяк.