Частина 4.

Третій день. Я прокинувся раніше, ніж звично. Перше, що подумав — не чути шуму вентиляторів, тож система працює справно. Друге — скроні болять від сну, надто багато снів.

За корабельним часом — ранок. За місцевим… хто його знає.

Сьогодні я маю вийти назовні. Повноцінна перевірка модернізованого скафандра. Учора комп’ютер підтвердив герметичність і стабільну роботу фільтрів, тому далі відкладати було нікуди.

Я відчинив аварійний люк повільно, слухаючи, як ущільнювачі віддають стишеним скреготом.

Трохи пилу з дрібним тріском посипалося на підлогу, коли впала внутрішня засувка.

Свіже повітря планети рвонуло всередину — не вітер, лише дрібний перепад тиску. Датчик кисню на скафандрі показував норму у дихальному контурі. Оглянувся навколо, ніби все спокійно. Виходжу. Обережно роблю перший крок.

Пісок під ногами злегка пружинив, тягнувся, немов жива тканина. Але нічого підозрілого не бачу. Температура поверхні — плюс 12°C. М’яка прохолода, схожа на земний світанок.

Світло не було яскравим — ніби крізь нього уже пройшли сотні шарів туману. Світило висіло низько, важке прозоре коло з жовтогарячим обідком. Його промені ковзали по чорному піску, даючи несподівані відблиски — схожі на дрібні скляні уламки.

Модуль стояв тихо, пузатий, притрушений пудрою темного пилу. Я обійшов обережно його кругом, уважно вдивляючись — чи немає критичних пошкоджень, корпусу. Нічого. А от сонячні панелі вкрилися дрібним шаром того самого пилу, схожого на графітовий порошок.

— Треба буде постійно чистити цей пил. — пробурмотів я і протер рукою найближчу з панелей.

У черговий раз переконався, що говорити вголос навіть корисно. Голос — це доказ. Якщо я говорю, то ще існую.

Відкинув зовнішні сходи та поліз на верх модуля. Почав обережно протирати панелі м’якою щіткою з комплекту технічного обслуговування. Рухи обережні, бо абразивність пилу така, що він лишає тонкі сліди при контакті з поверхнею панелей. Після пів години роботи зелений індикатор живлення на щитку підморгнув і стабілізувався, але показник напруги залишився нижчим, ніж очікувалося: 78 % замість звичних 90.

Я завмер, глянув угору.

Світло ніби й не змінилося, а все ж — інше. Якби не цифрові прилади, я б сказав, що саме сонце стало тьмянішим або його промінь відхилився на кілька градусів.

Записав спостереження в комутатор:

— День тертій, вихід на поверхню. Рівень генерації електроенергії нижчий на 12 % від розрахункового. Можлива причина — аномалія спектра освітлення. Потрібні додаткові вимірювання. Сторонні звуки не фіксуються. Пошкоджень модуля не виявлено. Планую взяти проби ґрунту. 

Після очищення панелей вирішив оглянути місцевість. Навколо — чорний пісок, подекуди густішої фактури, ближче до глини.

Модуль стояв у западині, яку створило саме падіння, а по спіралі навколо тягнулися кала хвиль на піску від падіння. Слідів ніяких не було, окрім борозни з місця мого першого падіння..

Я увімкнув портативний аналізатор і почав збирати проби ґрунту навколо. Маленькі контейнери послідовно наповнювалися шаром дрібного чорного пилу.

Плівка пилку світилася у спектрі ультрафіолету, але при денному світлі — майже невидима.

Пісок тут мав дивну консистенцію. Зустрічались як порохоподібні, так і грубші частинки, але апаратура зафіксувала сліди органіки — короткі ланцюги метану і сполуки азоту.

Жива матерія, схована тут під поверхнею? Можливо на цьому місці був колись океан?

Важко втриматися від думки, що я стою на планеті, де все вказує на життя, але життя немає. Немов хтось видалив його, залишивши тільки потенціал.

Я рушив до місця першого падіння. Кроки в’язли в піску, як в болоті. Тому перехід десь у сто метрів, зайняв хвилин п'ять. Весь час мені здавалося що за мною хтось спостерігає. Але навкруги був лише пісок.

Коли я дістався, то побачив широку вирву, вже наполовину заповнену осипом. В її центрі — уламки захисного кожуха від камери спостереження.

Я встав навколішки, встромив пробовідбірник у ґрунт на глибину приблизно пів метра, потім метр. І саме тоді індикатор біологічного сенсора спалахнув зеленим — зафіксовано мікрочастинки органічного походження.

Спершу подумав — помилка, переналаштував фільтр. Але показник лишився: органічний білок.

— Ось тобі й пустеля, — прошепотів я. — Під кожним шаром — життя чи його тінь.

Відібрав ще кілька проб, розподілив за глибиною. Усі дали однакову реакцію. Найнижчі — найінтенсивнішу.

Можливо, там нижче проходить шар колишнього осаду, а може — реліктова біомаса.

Я дивився на чорний пісок на краю вирви, що повільно сипався зверху, і мені примарилося, ніби він ворушиться. Але придивившись уважніше переконався що це не так.

Повернення до модуля було довшим. Пісок шурхотів під ногами, і цей звук зливався з легким потріскуванням комунікаційного каналу — ніби хтось шепотів, але дуже далеко. Я вимкнув мікрофон, щоб не чути.

Коли дійшов до трапу, відчув настирливу втому. Сидячи на сходах, я довго дивився вперед: горизонт уже не здавався чорним. У повітрі проявився тепліший тон, помаранчевий відблиск. Гори на горизонті пустили довгі тіні. Пустеля набрала зловісного червоного кольору. Але при цьому, була якась своя краса.

Я зробив кілька знімків з нагрудної камери, а потім увійшов у модуль.

Коли шлюз закрився, всередині стало глухо і тепло. Провів дезінфекцію скафандра. Зняв шолом, перевів подих. Фільтри скафандра спрацювали ідеально, повітря в контурі залишалось чистим. Але всередині мене трималось дивне відчуття — наче за мною спостерігало щось живе зовні й воно ще дивиться крізь стіни.

Спершу — технічна рутина.

Я вивантажив контейнери до лабораторного відсіку, увімкнув систему аналізу проб. Комп’ютер почав монотонну пісню сенсорів: перегрів — охолодження — сканування за молекулярним складом. На екрані повільно з’являлися графіки.

Матеріал мав вуглецеву основу, з неорганічними включеннями силікатів і металів. Але головне — хімічна активність не дорівнювала нулю.