Частина 3.

Прокинувся від того, що дуже хотілося пити.
Учора за роботою зовсім про це забув, та й не відчував такої спраги. Але зараз горло палило, наче вогнем. Хотілося і пити, і щось з'їсти. Тіло нагадувало про себе — про свої потреби, свою крихкість.
В аварійному модулі був запас води та їжі на тиждень для двох. Мені вистачить на місяць, може, трохи більше, якщо економити. Відкрив нішу з припасами, дістав пляшечку води. Випив половину з таким задоволенням, ніби це було найкраще вино у Всесвіті. Вода була тепла, зі смаком пластику, але це не мало значення.
Розірвав пакет із поживними батончиками. На кожному було написано, з яким смаком: банан, апельсин і шоколад.
— Ненавиджу шоколад. Лишу його на потім, коли зовсім зголоднію. — пробубнів собі під ніс.
Похапцем перекусивши, я кинувся до систем модуля. Як тільки увімкнув живлення, одразу підключилися всі камери. Екрани ожили, наповнилися зображеннями.
Зовні був день. Але він виглядав якимось іншим.
Минулого разу чорний пісок мав більш холодний відтінок — сірувато-чорний, мертвий. А тепер він мав теплий, майже коричневий, наче обпалений сонцем. Світло теж змінилося — стало м'якшим, але все одно чужим.
Можливо, це інша пора доби. Можливо, тут два сонця. Або зірка іншого спектру. Не знаю.
Але мене більше цікавила інформація по модулю: кисень — 50%, енергія — 80%.
Тобто сонячні панелі працюють. І система очищення повітря теж. Це були хороші новини. Дуже хороші.
Розуміючи, що економити енергію мені не потрібно, я запустив процедуру сканування, аби зрозуміти, де саме я знаходжуся. Система почала збирати дані: координати, атмосферний склад, гравітацію, магнітне поле.
У цей момент відчув, як по обшивці модуля щось вдарило.
Різко. Несподівано.
Звук ішов знизу, тож я не міг бачити, що саме це було. Я завмер. Серце калатало в грудях. Ще один удар. Потім ще один. Ритмічні, наполегливі.
Я подивився на склад повітря на екрані сканера:
Азот — 68%, Діоксид вуглецю — 18%, Метан — 6%, Аміак — 2,5%, Кисень — 5,2%, Інші гази — 0,3%
Якщо це якась тварина, то вона точно не схожа на земні. Повітря для людини — та й усієї земної фауни — було непридатним. Навіть отруйним. Діоксид вуглецю в такій концентрації викликав би задуху за лічені хвилини. Аміак обпалював би легені. Метан — вибухонебезпечний. 
Але щось там, знизу, живе. І б'ється об модуль.
Я спробував переключити камери, щоб побачити, що відбувається під модулем. Але нижні камери були пошкоджені ще при падінні. Екрани показували лише статичний шум.
Удари продовжувалися. Регулярні, наполегливі. Наче хтось перевіряє, чи міцна обшивка. Наче намагається дістатися всередину.
Я відчув, як холодний піт виступив на лобі. Це не просто удари. Це щось більше. Це — контакт. Перший контакт із чужим життям.
Але яке воно? Розумне? Агресивне? Чи просто цікаве?
Я подивився на монітор сканування. Система все ще збирала дані. Температура зовні — плюс дванадцять градусів за Цельсієм. Гравітація — 0,87 від земної. Магнітне поле — слабке, але стабільне. Процес сканування закінчився.
Удари припинилися.
Тиша.
Я чекав, затамувавши подих. Камери показували чорний пісок, гори вдалині, сіре небо. Нічого не рухалося.
Може, воно пішло. Може, втратило інтерес.
А може, чекає.
Я підійшов до бокової панелі, де зберігався аварійний комплект. Дістав сигнальний пристрій. Увімкнув його. Червоний вогник замерехтів — сигнал почав транслюватися у всіх діапазонах. Якщо хтось із корабля вижив, і так само застряг на цій планеті — вони почують.
Але чи почують вони раніше, ніж те, що там, знизу?
Я повернувся до крісла. Сів. Подивився на екрани. Чорний пісок. Гори. Небо. Тиша.
І я — один, у цьому металевому коконі, на чужій планеті, де повітря отруйне, а під ногами щось живе. Щось, чого я не бачу. Щось, що знає, що я тут.
Перший контакт. Чи не стане він для мене останнім?

***

Включив запис комутатора. 
— Другий день. Напевно… Другий. Я ще не налаштувався. Думаю, далі житиму за корабельним часом. Хай буде, хоч якась регулярність у тому, що інакше не назвеш життям. Розклад як доказ, що свідомість тримається. Отже, атмосфера не придатна для дихання. Це я вже зрозумів учора, але тепер упевнився остаточно. Проте були перші прояви чогось — середовища, життя, матерії, яка не стоїть у спокої. Щось наблизилося до модуля. І пробувало проникнути всередину. Я все ще не знаю, що це: органічне, механічне, чи, може, сама планета має свої механізми дихання. Поки що лише спостерігаю. І став обачнішим. Учора, коли розкривав сонячні панелі, нічого дивного не помітив. Пісок поводився, як звичайний пісок — тягучий, важкий, піддатливий. Але зараз, коли згадав ті короткі миті просто неба, мені здалося, що поверхня ніби дихала. Ледь помітно, та все ж. Як шкіра. Може, галюцинація від втоми. А може, щось інше. Тепер стоїть питання виживання. Кисень, вода, харчі. Вода є — на місяць. Їжі трохи більше. Кисень регенерується системою, але не нескінченно. Згідно з розрахунками — ресурс фільтраційного контуру триматиме три місяці стабільної роботи для екіпажу з двох осіб. Я один. Отже, на пів року. Якщо не буде збоїв. Є ще скафандри. Зараз… у скафандрі запас лише на чотири години. Мізер. Цього не вистачить, щоб вийти і почати пошук води чи їжі. Єдиний варіант — модернізувати його. Зробити так, щоб він міг працювати з атмосферою планети. Поки все. Кінець запису. 
Я вимкнув комутатор і глянув на два скафандри. Другий буде запасним. А свій я маю переробити. Це єдиний спосіб продовжити перебування за межами модуля. Робота заспокоює. Коли дієш — не думаєш про приреченість, принаймні не так зациклюєшся. 
Я працював мовчки. У цій тиші навіть власний подих здавався гучним. Будь-яке слово, навіть подумки, видавалось недоречним — чужорідним звуком, який може порушити крихкий баланс цього місця. Скафандр був стандартним — типовий, «робочий» для коротких виходів у космос або контакту з агресивними середовищами. Він не призначався для тривалого перебування у токсичній атмосфері, проте конструкція дозволяла певну модифікацію. Саме на це я й розраховував. Переді мною лежали два невеликі кисневі балони. Однакові за формою. Сувора симетрія сучасного світу.
Я вибрав лівий і від’єднав його від основної лінії подачі. Цей балон більше не мав зберігати кисень — тепер його функція змінювалася. Я інтегрував в резервуар контур очищення. Усередину заклав сорбенти для зв’язування вуглекислого газу, каталізатори для нейтралізації аміаку, кілька шарів механічних фільтрів, що мали ловити тверді частки.
Поступово система почала набувати форми фільтраційного кола. Повітря, відібране зовні, мало проходити фільтрацію, очищення, і після використання повертатися в дихальний контур. Проста ідея — замкнути життя у коло, поки воно не встигло скінчитися. Другий балон залишив без змін: його завдання було збагачувати суміш киснем із залишків резерву. За тутешніх умов — близько 5% кисню навіть після очищення замало для людини, отже він повинен компенсувати нестачу. Такий механізм був єдиним шансом залишитися функціональним на поверхні планети довше ніж кілька годин. 
Перевірив герметичність.
Перевірив тиск.
Запустив тестовий цикл. Маса скафандра зросла приблизно на десять відсотків. Я зафіксував цифру, але не надав їй великого значення. Гравітація тут менша. Навантаження лишалося прийнятним. Система працювала рівно. Принаймні у теорії. Зловив себе на тому, що сиджу й дивлюся на світло, що ледь проникало крізь ілюмінатор, і думаю, як усе просто у формулах і як складно у житті. Ти додаєш фільтр — щоб дихати. Змінюєш клапан — щоб не задихнутись. Переробляєш апарат — щоб дати собі шанс вижити. Але яку ціну він попросить потім? Після кількох хвилин спостереження я зафіксував перші дані з датчиків: концентрація кисню в контурі сягнула норми. Що ж моя конструкція працює. 
Я тихо всміхнувся — перша удача за довгий час. Треба було перевірити систему зовні. Але думка про те, що хтось або щось ще може бути поруч, не відпускала. Вчорашні удари в дно корпусу модуля лунали в пам’яті, як відлуння. Інколи мені навіть здавалося, що коли я рухаюсь то підлога ледь відгукується. Наче там, у піску, слухають. Спробував відкинути це. Психіка після гіперпростору часто підкидає галюцинації. Можливо, мозок відмовляється приймати безмежну тишу. 
На екранах — стабільність.
Температура всередині кабіни — плюс двадцять один.
Назовні — плюс чотирнадцять.
Хімічний аналіз показував присутність органічних сполук — формальдегід, метанол, сліди вуглеводнів. Тобто тут може зароджуватися життя або ж недавно зникло. На планетах, позбавлених біосфери, таких складних ланцюгів не знайдеш. Вже це — ознака життя. Я нахилився до комутатора, створив новий запис.
— День другий. Модифікація скафандра завершена. Система фільтрації працює стабільно. Помітив, що атмосфера насичена органічними речовинами — можливо, це свідчення біосфери. Водночас нечутно зовнішні шуми невідомого походження…
Пауза. 
Я задумався, перш ніж закінчити.
— Якщо це живі форми, вони, схоже, цікавляться джерелом тепла. Або реагували на якесь випромінювання під час загального сканування. Поки небезпеки не спостерігається. — Вимкнув комутатор, відкинувся на спинку крісла.
На верхній панелі блиснув тонкий, майже невидимий промінчик. Сонячна батарея ловила перше проміння місцевого світила. Небо за ілюмінатором змінило колір: холодний попелястий став глибшим, теплішим, майже багряним. Можливо, тут настав місцевий вечір.
Я відчув, як утома починає стискати мозок, повіки налилися свинцем. Простір потроху розчинявся між думками. Мене більше не лякав морок.
Страх змінився тишею. Та тиша не була мертвою. У ній ховалося очікування. Завтра спробую. Завтра вийду. Я мушу дослідити цей світ, навіть якщо це несе ризики. Бо поки я не зроблю цього, я не живу — я лише чекаю, коли кисень закінчиться. Звук десь внизу знову прокотився, тихий, в’язкий, немов пісок ковзнув під металом.
Я завмер.
Потім подивився на камери — усе спокійно. Може, вітер. Може, лише вітряна пам’ять цього місця. Я вимкнув світло. Темрява повернулася, лагідна, як ковдра.
Тепер залишилося тільки виспатися до завтра. А там побачу як і що. Спати.