Частина 3.

Прокинувся від того, що дуже хотілося пити.

Учора за роботою зовсім про це забув, та й не відчував такої спраги. Але зараз горло палило, наче вогнем. Хотілося і пити, і щось з'їсти. Тіло нагадувало про себе — про свої потреби, свою крихкість.

В аварійному модулі був запас води та їжі на тиждень для двох. Мені вистачить на місяць, може, трохи більше, якщо економити. Відкрив нішу з припасами, дістав пляшечку води. Випив половину з таким задоволенням, ніби це було найкраще вино у Всесвіті. Вода була тепла, зі смаком пластику, але це не мало значення.

Розірвав пакет із поживними батончиками. На кожному було написано, з яким смаком: банан, апельсин і шоколад.

— Ненавиджу шоколад. Лишу його на потім, коли зовсім зголоднію. — пробубнів собі під ніс.

Похапцем перекусивши, я кинувся до систем модуля. Як тільки увімкнув живлення, одразу увімкнулися всі камери. Екрани ожили, наповнилися зображеннями.

Зовні був день. Але він виглядав якимось іншим.

Минулого разу чорний пісок мав більш холодний відтінок — сірувато-чорний, мертвий. А тепер він мав теплий, майже коричневий, наче обпалений сонцем. Світло теж змінилося — стало м'якшим, але все одно чужим.

Можливо, це інша пора доби. Можливо, тут два сонця. Або зірка іншого спектру. Не знаю.

Але мене більше цікавила інформація по модулю: кисень — 50%, енергія — 80%.

Тобто сонячні панелі працюють. І система очищення повітря теж. Це були хороші новини. Дуже хороші.

Розуміючи, що економити енергію мені не потрібно, я запустив процедуру сканування, аби зрозуміти, де саме я знаходжуся. Система почала збирати дані: координати, атмосферний склад, гравітацію, магнітне поле.

У цей момент відчув, як по обшивці модуля щось вдарило.

Різко. Несподівано.

Звук ішов знизу, тож я не міг бачити, що саме це було. Я завмер. Серце калатало в грудях. Ще один удар. Потім ще один. Ритмічні, наполегливі.

Подивився на склад повітря на екрані сканера:

Азот — 68%, Діоксид вуглецю — 18%, Метан — 6%, Аміак — 2,5%, Кисень — 5,2%, Інші гази — 0,3%

Якщо це якась тварина, то вона точно не схожа на земні. Повітря для людини — та й усієї земної фауни — було непридатним. Навіть отруйним. Діоксид вуглецю в такій концентрації викликав би задуху за лічені хвилини. Аміак обпалював би легені. Метан — вибухонебезпечний. 

Але щось там, знизу, живе. І б'ється об модуль.

Спробував перемкнути камери, щоб побачити, що відбувається під модулем. Але нижні камери були пошкоджені ще при падінні. Екрани показували лише статичний шум.

Удари продовжувалися. Регулярні, наполегливі. Наче хтось перевіряє, чи міцна обшивка. Наче намагається дістатися всередину.

Я відчув, як холодний піт виступив на лобі. Це не просто удари. Це щось більше. Це — контакт. Перший контакт із чужим життям.

Але яке воно? Розумне? Агресивне? Чи просто цікаве?

Знову глянув на монітор сканування. Система все ще збирала дані. Температура зовні — плюс дванадцять градусів за Цельсієм. Гравітація — 0,87 від земної. Магнітне поле — слабке, але стабільне. Процес сканування закінчився.

Удари припинилися.

Тиша.

Я чекав, затамувавши подих. Камери показували чорний пісок, гори вдалині, сіре небо. Нічого не рухалося.

Може, воно пішло. Може, втратило інтерес.

А може, чекає.

Підійшов до бокової панелі, де зберігався аварійний комплект. Дістав сигнальний пристрій. Увімкнув його. Червоний вогник замерехтів — сигнал почав транслюватися у всіх діапазонах. Якщо хтось із корабля вижив, і так само застряг на цій планеті — вони почують.

Але чи почують вони раніше, ніж те, що там, знизу?

Повернувся до крісла. Сів. Подивився на екрани. Чорний пісок. Гори. Небо. Тиша.

І я — один, у цьому металевому коконі, на чужій планеті, де повітря отруйне, а під ногами щось живе. Щось, чого не бачу. Щось, що знає, що я тут.

Перший контакт. Чи не стане він для мене останнім?

***

Включив запис комутатора. 

— Другий день. Напевно… Другий. Я ще не налаштувався. Думаю, далі житиму за корабельним часом. Хай буде, хоч якась регулярність у тому, що інакше не назвеш життям. Розклад як доказ, що свідомість тримається. Отже, атмосфера не придатна для дихання. Це вже зрозумів учора, але тепер упевнився остаточно. Проте були перші прояви чогось — середовища, життя, матерії, яка не стоїть у спокої. Щось наблизилося до модуля. І пробувало проникнути всередину. Все ще не знаю, що це: органічне, механічне, чи, може, сама планета має свої механізми дихання. Поки що лише спостерігаю. І став обачнішим. Учора, коли розкривав сонячні панелі, нічого дивного не помітив. Пісок поводився, як звичайний пісок — тягучий, важкий, піддатливий. Але зараз, коли згадав ті короткі миті просто неба, мені здалося, що поверхня ніби дихала. Ледь помітно, та все ж. Як шкіра. Може, галюцинація від втоми. А може, щось інше. Тепер стоїть питання виживання. Кисень, вода, харчі. Вода є — на місяць. Їжі трохи більше. Кисень регенерується системою, але не нескінченно. Згідно з розрахунками — ресурс фільтраційного контуру триматиме три місяці стабільної роботи для екіпажу з двох осіб. Я один. Отже, на пів року. Якщо не буде збоїв. Є ще скафандри. Зараз… у скафандрі запас лише на чотири години. Мізер. Цього не вистачить, щоб вийти та почати пошук води чи їжі. Єдиний варіант — модернізувати його. Зробити так, щоб він міг працювати з атмосферою планети. Поки все. Кінець запису. 

Вимкнув комутатор і глянув на два скафандри. Другий буде запасним. А свій маю переробити. Це єдиний спосіб продовжити перебування за межами модуля. Робота заспокоює. Коли дієш — не думаєш про приреченість, принаймні не так зациклюєшся на цьому. 

Працював мовчки. У цій тиші навіть власний подих здавався гучним. Будь-яке слово, навіть подумки, видавалось недоречним — чужорідним звуком, який може порушити крихкий баланс цього місця. Скафандр був стандартним — типовий, «робочий» для коротких виходів у космос або контакту з агресивними середовищами. Він не призначався для тривалого перебування у токсичній атмосфері, проте конструкція дозволяла певну модифікацію. Саме на це я й розраховував. Переді мною лежали два невеликі кисневі балони. Однакові за формою. Сувора симетрія сучасного світу.