Частина 2.

Отямився від нестерпного писку.

Кругом панувала темрява — лише кілька вогників з інформацією про ресурси модуля слабо мерехтіли, як останні іскри полум'я що гасне. Кисень — вісімдесят відсотків, енергія — дев'ять, пальне — один. Сигналізація попереджає про низький рівень енергії та пального. Простягнув руку й вимкнув той нестерпний писк.

Отже, живий. Це неймовірно. Виглядає, модуль десь здійснив посадку. Чи це можна назвати що мені пощастило? Напевно так. Автоматика відпрацювала на всі сто відсотків. Треба спробувати надіслати сигнал лиха.

Увімкнув світло. Кабіну залило теплим жовтим сяйвом, майже домашнім. Але воно лише підкреслювало абсурдність ситуації — я сидів пристебнутий у кріслі, відчуваю дискомфорт. Модуль лежав на правому боці, явно не на рівній поверхні. Гравітація тягнула мене в бік, що ж подивимося що там.

Увімкнув зовнішні камери. З дванадцяти працювала лише одна. Інші показували непроглядну темряву. Єдина камера, верхня хвостова, відкрила те, чого боявся побачити: модуль занурився на три чверті у чорний пісок. Покрутив камерою, оглянув усі боки. Зрозумів швидко — вибратися не вийде. Основний люк заблокований, оскільки модуль завалився на той бік. Аварійний теж, над ним десь метр піску. Відкрити його означає засипати кабіну повністю. І не факт, що я виберусь.

Тепер про ресурси.

Сонячні батареї так само похований під піском. Енергію треба економити — кожен ват на рахунку. Про пальне й говорити не варто, а про те, щоб злетіти з такими запасами пального не може бути й мови.

Це була найгірша новина.

Відімкнув усе живлення, крім камери спостереження, і почав детальніше оглядати місце посадки. Вірніше, місце падіння. За модулем тягнувся довгий слід проораного піску — траєкторія падіння під гострим кутом. Тому він так глибоко закопався, врізався в землю. Добре, що ґрунт сипучий. Були б скелі — я б не вижив. Хоча ці модулі мають міцний корпус і витримують високі навантаження.

З одного боку чорний пісок тягнувся до горизонту — плоский, монотонний, безжиттєвий. Пустеля без надії. З іншого — вдалині виднілися гірські силуети на тлі сірого неба. Гори означають рельєф. Можливо, воду. Можливо.

Позаду теж гори. Вони оточували мене з трьох боків, як стіни природної в'язниці.

Коли камера завершила поворот, побачив щось несподіване. Вдалині, на піску, яскравий відблиск. Збільшив зображення, але у камери свої обмеження, відстань була чималою. Що там? Вода, що відбиває світло невідомої зорі? Лід? А може, метал — уламки чиєїсь іншої невдачі?

Не знаю.

Сидів у темряві, пристебнутий до крісла, похований під піском на чужій планеті. Холод повільно проникав крізь металеві стіни — невблаганний, пронизливий. Це не був кінець. Це був початок чогось іншого. Чогось незнайомого, чого я боявся більше за смерть.

Смерть проста. Смерть — це завершення.

Але це — це продовження життя і водночас мук та страждань. Це вибір. Це боротьба. Не знаю, чи є в мене сили.

Відблиск вдалині все ще мерехтів. Наче закликав. Наче обіцяв щось.

Чи варто йти туди? Чи варто взагалі щось робити?

Вимкнув камеру. Темрява поглинула мене. І в цій темряві я залишився наодинці зі своїм страхом, своєю безпорадністю, своїм питанням без відповіді. Єдине що трохи тішило. Живий. Поки що. Але що це означає тут, на цій планеті, де небо сіре, пісок чорний, а надія — лише відблиск вдалині, який може бути лише міражем?

Закрив очі. І вперше відчув не страх смерті, а страх життя.

Треба зібратися з думками. Спробувати щось робити. Бо з такими думками я довго не протягну.

Історія знала багато прикладів, коли люди лишалися самі — здавалося б, у безвихідній ситуації. А потім приходив порятунок. Потрібно лише протриматися трішки. Ще за часів, коли людство і не мріяло про космос, а тільки починало досліджувати Землю, були відважні мореплавці. Вони роками виживали на самоті, на острові серед океану. Невже я гірший за них?

Отже, потрібен план дій. Я активував комутатор. 

— Нульовий день. Я, Руслан Мельничук, інженер-технік колоніального корабля “Соляріс-3”. Ми потрапили у невідому аномалію. Корабель було пошкоджено. Скористався протоколом порятунку. Модуль здійснив посадку на невідомій планеті. Наразі відсутній зв'язок з кораблем та не працюють сканери для прояснення ситуації. Можливо, що всі загинули. Ресурси обмежені. 

Замовк і вимкнув комутатор. Від почутих власних слів стало тільки гірше. Але треба діяти.

Перше — вивільнитися з-під піску і спробувати розкрити сонячні панелі. Наступне — дослідження атмосфери та пошук води. Третє — зорієнтуватися, на якій я планеті, і надіслати сигнал про допомогу.

Це вже щось. Це вже схоже на план.

Щоб вибратися модулю на поверхню, потрібно активувати гальмівні двигуни. Але тут є проблема — вони активуються лише коли працює основний. Цього ніяк не можна допустити. Основний двигун спалить усе пальне ще на прогріві. Що гірше — може закопати мене ще глибше.

Треба переробити алгоритм роботи двигунів.

Правда, програмно того не зроблю — то не моя спеціалізація. Але от механіку можна підлаштувати. Відстібнувся від крісла і пішов у задню частину модуля, до основного двигуна.

Зняв усі захисні панелі. Детально вивчив схему подачі пального і роботу гальмівних двигунів. Почав працювати.

Годин за вісім я закінчив переобладнання рушійної схеми рятувального модуля. Руки тремтіли від втоми, спину болісно тягнуло. Повернувся до пілотського крісла.

Індикатори на панелі попереджали: кисень — шістдесят відсотків, енергія — чотири, пальне — один.

Енергії обмаль. При трьох процентах я не зможу запустити двигуни. Маю лише одну спробу.

Подумки перевірив усе, що проробив. Перевірив ще раз. І натиснув запалення.

По моїй схемі на головний двигун пальне не подавалося фізично, а датчик зациклив, аби система не видала помилку. Усе пальне йшло на гальмівні двигуни, і його подачу я контролював вручну.