Частина 2.

Отямився від нестерпного писку.
Кругом панувала темрява — лише кілька вогників з інформацією про ресурси модуля слабо мерехтіли, як останні іскри полум'я що гасне. Кисень — вісімдесят відсотків, енергія — дев'ять, пальне — один. Сигналізація попереджала про низький рівень енергії та пального. Я простягнув руку й вимкнув той нестерпний писк.
Отже, живий. Це неймовірно. Виглядає, модуль десь здійснив посадку. Чи це можна назвати що мені пощастило? Напевно так. Автоматика відпрацювала на всі сто відсотків. Треба спробувати надіслати сигнал лиха.
Увімкнув світло. Кабіну залило теплим жовтим сяйвом, майже домашнім. Але воно лише підкреслювало абсурдність ситуації — я сидів пристебнутий у кріслі, відчуваючи дискомфорт. Модуль лежав на правому боці, явно не на рівній поверхні. Гравітація тягнула мене вбік, що ж подивимося що там.
Увімкнув зовнішні камери. З дванадцяти працювала лише одна. Інші показували непроглядну темряву. Єдина камера, верхня хвостова, відкрила те, чого я боявся побачити: модуль занурився на три чверті у чорний пісок. Я покрутив камерою, оглянув усі боки. Зрозумів швидко — вибратися не вийде. Основний люк заблокований, оскільки модуль завалився на той бік. Аварійний теж, над ним десь метр піску. Відкрити його означає засипати кабіну повністю. І не факт, що я виберусь.
Тепер про ресурси.
Сонячні батареї так само похований під піском. Енергію треба економити — кожен ват на рахунку. Про пальне й говорити не варто, а про те, щоб злетіти з такими запасами пального не може бути й мови.
Це була найгірша новина.
Відімкнув усе живлення, крім камери спостереження, і почав детальніше оглядати місце посадки. Вірніше, місце падіння. За модулем тягнувся довгий слід проораного піску — траєкторія падіння під гострим кутом. Тому він так глибоко закопався, врізався в землю. Добре, що ґрунт сипучий. Були б скелі — я б не вижив. Хоча ці модулі мають міцний корпус і витримують високі навантаження.
З одного боку чорний пісок тягнувся до горизонту — плоский, монотонний, безжиттєвий. Пустеля без надії. З іншого — вдалині виднілися гірські силуети на тлі сірого неба. Гори означають рельєф. Можливо, воду. Можливо.
Позаду теж гори. Вони оточували мене з трьох боків, як стіни природної в'язниці.
Коли камера завершила поворот, я побачив щось несподіване. Вдалині, на піску, яскравий відблиск. Збільшив зображення, але у камери свої обмеження, відстань була чималою. Що там? Вода, що відбиває світло невідомої зорі? Лід? А може, метал — уламки чиєїсь іншої невдачі?
Не знаю.
Я сидів у темряві, пристебнутий до крісла, похований під піском на чужій планеті. Холод повільно проникав крізь металеві стіни — невблаганний, пронизливий. Це не був кінець. Це був початок чогось іншого. Чогось незнайомого, чого я боявся більше за смерть.
Смерть проста. Смерть — це завершення.
Але це — це продовження життя і водночас мук та страждань. Це вибір. Це боротьба. А я не знаю, чи є в мене сили.
Відблиск вдалині все ще мерехтів. Наче закликав. Наче обіцяв щось.
Чи варто йти туди? Чи варто взагалі щось робити?
Я вимкнув камеру. Темрява поглинула мене. І в цій темряві я залишився наодинці зі своїм страхом, своєю безпорадністю, своїм питанням без відповіді. Єдине що трохи тішило. Живий. Поки що. Але що це означає тут, на цій планеті, де небо сіре, пісок чорний, а надія — лише відблиск вдалині, який може бути лише міражем?
Я закрив очі. І вперше відчув не страх смерті, а страх життя.
Треба зібратися з думками. Спробувати щось робити. Бо з такими думками я довго не протягну.
Історія знала багато прикладів, коли люди лишалися самі — здавалося б, у безвихідній ситуації. А потім приходив порятунок. Потрібно лише протриматися трішки. Ще за часів, коли людство і не мріяло про космос, а тільки починало досліджувати Землю, були відважні мореплавці. Вони роками виживали на самоті, на острові серед океану. Невже я гірший за них?
Отже, потрібен план дій. Я активував комутатор. 
— Нульовий день. Я, Руслан Мельничук, інженер-технік колоніального корабля “Соляріс-3”. Ми потрапили у невідому аномалію. Корабель було пошкоджено. Скористався протоколом порятунку. Модуль здійснив посадку на невідомій планеті. Наразі відсутній зв'язок з кораблем та не працюють сканери для прояснення ситуації. Можливо, що всі загинули. Ресурси обмежені. 
Я замовк і вимкнув комутатор. Від почутих власних слів стало тільки гірше. Але треба діяти.
Перше — вивільнитися з-під піску і спробувати розкрити сонячні панелі. Наступне — дослідження атмосфери та пошук води. Третє — зорієнтуватися, на якій я планеті, і надіслати сигнал про допомогу.
Це вже щось. Це вже схоже на план.
Щоб вибратися модулю на поверхню, потрібно активувати гальмівні двигуни. Але тут є проблема — вони активуються лише коли працює основний. Цього ніяк не можна допустити. Основний двигун спалить усе пальне ще на прогріві. Що гірше — може закопати мене ще глибше.
Треба переробити алгоритм роботи двигунів.
Правда, програмно того не зроблю — то не моя спеціалізація. Але от механіку можна підлаштувати. Я відстебнувся від крісла і пішов у задню частину модуля, до основного двигуна.
Зняв усі захисні панелі. Детально вивчив схему подачі пального і роботу гальмівних двигунів. Почав працювати.
Годин за вісім я закінчив переобладнання рушійної схеми рятувального модуля. Руки тремтіли від втоми, спину болісно тягнуло. Повернувся до пілотського крісла.
Індикатори на панелі попереджали: кисень — шістдесят відсотків, енергія — чотири, пальне — один.
Енергії обмаль. При трьох процентах я не зможу запустити двигуни. Маю лише одну спробу.
Я подумки перевірив усе, що проробив. Перевірив ще раз. І натиснув запалення.
По моїй схемі на головний двигун пальне не подавалося фізично, а датчик я зациклив, аби система не видала помилку. Усе пальне йшло на гальмівні двигуни, і його подачу я контролював вручну.
Десять відсотків — двигуни працюють, але модуль не рухається.
Двадцять — все без змін.
Сорок — модуль почав тремтіти. Через зовнішню камеру я побачив, як пісок над човником вібрує, немов живий. Чорна хвиля дрібних часточок.
Шістдесят відсотків подачі. Вібрація підсилилася, але модуль так і не зрушився з місця. Показник пального почав миготіти — тривожно, як останнє попередження.
Я розумів — зараз або ніколи.
Сто відсотків.
На камері перед носовою частиною модуля вибухнула хмара чорного піску. Модуль вилетів із пастки, наче корок із пляшки шампанського. Добре, що я був пристебнутий у кріслі, а то б переламав собі всі кістки.
Модуль пролетів кілька десятків метрів у повітрі та впав, здіймаючи навколо чорний пісок. Хмара застелила камери. Удар був різким, але не критичним.
Цього разу посадка була вдалішою. Модуль лежав майже на днищі, з невеличким креном. Я відчув, як серце калатає в грудях — дико й радісно. Вдалося.
Але панель приладів раптом вимкнулася. І мене огорнув морок.
Темрява.
Я сидів у темряві, пристебнутий до крісла, і чув лише власне дихання. Енергія закінчилася.
Тепер залишалося тільки чекати світанку — якщо тут взагалі є світанок. Чекати, поки сонячні панелі, якщо вони не пошкоджені, зможуть накопичити хоч трохи енергії. Чекати та сподіватися.
Сподіватися — це все, що в мене залишилося.
Я закрив очі. Втома навалилася важким каменем, притиснула до крісла. Руки горіли від напруги, спина нила. Але я зробив це. Я вибрався.
Перший крок виконано.
Я відстебнувся від крісла й навпомацки дістався до бокової панелі. Знайшов аварійний ліхтар. Увімкнув його. Слабке світло розігнало темряву.
Тепер треба було перевірити, чи не пошкоджені сонячні панелі. Чи є шанс на завтра. Чи є шанс взагалі.
Я загерметизувати скафандр і відкрив аварійний люк вручну. Виліз на поверхню модуля. Пейзаж навколо виявився більш гнітючим ніж це виглядало на камерах. Але це зараз не важливо. Підійшовши до ніш в яких складалися сонячні панелі, відкрив одну. В середині був важіль, для ручного розгортання. Я почав його крутити одночасно спостерігаючи як розкладається ліве поле сонячних панелей. Коли завершив, відкрив другу нішу. Але правий бік модуля був пошкоджений при падінні. Вм'ятини та заломи не дали повноцінно розгорнутися правому полю. Це було погано, адже коли з'явиться достатнє освітлення і почне живитися сервопривід електричного поля, то воно не зможе рухатися, слідкуючи за рухом місцевого сонця. І панелі не будуть відпрацьовувати на всі сто відсотків. Можливо з часом то виправлю, але зараз, відпочивати. 
 А там — побачимо. Далі буде новий день. Нова боротьба. Нові виклики.