Частина 1.

Каюта занурена в напівтемряву, лише м’яке світло від панелей освітлює композитні стіни. Я лежу на вузькому ліжку, відчуваю, як втомлена спина ниє на жорсткому матраці. На дверях моєї каюти світиться напис “Руслан Мельничук, інженер-технік”. Весь екіпаж та колоністи давно в кріокапсула. Лише я один не сплю, на цьому кораблі, що мчить у невідомість. Моє завдання переконатися, що капсули працюють коректно під час усієї подорожі до нової планети. Це стандартний протокол для колоніальних кораблів, що летять понад століття. Кожні десять років, моя капсула будить мене і я проводжу діагностику всіх систем. Щойно закінчив чергову зміну: перевірка капсул, одна за одною, сотні однакових, монотонних тестів. Датчики, охолодження, системи життєзабезпечення — все в нормі. Завтра, ще двісті капсул, і тоді, втретє настане моя черга заснути.

Пальцем торкнувся комутатора на зап'ясті, активував звуковий щоденник. Голос виходить тихий, майже пошепки.

— Запис. Мельничук. Бортовий час… Не важливо. Капсули в нормі, відхилень немає. Завтра остання партія, і нарешті зможу заснути. Цікаво, хто перевірятиме капсули, якщо я наступного разу не прокинуся? — посміхнувся, хоча в темряві це ніхто не бачив. — Та ні такого не буде.

Вимкнув запис на мить, заплющив очі. 

Що я тут роблю? Я тікав від буденності, від цього відчуття, що не живу, а наче пишу чернетку свого життя, яка ніколи не буде переписана. Втеча до зірок, до нової планети, де все має бути інакше. А що в результаті? Та сама рутина, тільки в космосі. На Землі я лагодив старі механізми, тут — нові капсули. Але суть не змінилася: я все той же технік, що обслуговує чужі мрії. Я чекав змін, а отримав ту саму буденність, тільки в металевій коробці, що летить крізь порожнечу.

Знову активував комутатор.

— Продовження. Сьогодні думав про те, як іронічно все влаштовано. Я тут, у космосі, а відчуття ті ж самі, що й на Землі. Ніби я сам — просто ще один механізм, що виконує свою функцію. Батько б сказав, що так і має бути: робота, дисципліна, відповідальність. Він був інженером старої школи, любив порядок і точність. Його майстерня — то був мій перший світ, світ, де все мало сенс. Пам’ятаю, як він давав мені розбирати старого робота, показував, як кожна деталь на своєму місці. «Якщо щось не працює, — казав він, — знайди причину, не вигадуй зайвого». Я навчився лагодити все, крім власного життя.

Мама була іншою. Вона любила паперові книги, мріяла про подорожі. Вона розуміла мою самотність, але не знала, як допомогти. «Ти знайдеш себе, синку, — казала мені. — Просто не бійся шукати». Вона сподівалася, що я буду щасливий. А я що? Тут, у космосі, але все ще в пошуках.

Пауза. Комутатор мовчить, чекає.

— Я не те щоб невдаха. Просто… не можу знайти себе. Ніби завжди дивлюся на все збоку. Коли оголосили набір у колонію, я подумав, що це мій шанс. Шанс почати все з нуля, на новій планеті, де немає минулого. Але виявилося, що минуле завжди з тобою, воно у твоїх думках, у твоїх спогадах. Я тікав від себе, але від себе не втечеш. Смішно, правда? Я хотів будувати новий світ, а замість цього перевіряю капсули, в яких сплять інші, ті, хто справді буде будувати. Я — лише гвинтик у величезному механізмі підкорення космосу.

Знову пауза.

— Завтра — новий день. Нові капсули. Та сама рутина. Кінець запису. 

Вимкнув комутатор, поклав руку на груди. Серце б’ється рівно, наче метроном. І в цьому є щось моторошне. Ніби я давно заснув і чекаю на пробудження. Але чи буде воно? Чи я так і залишусь у цьому сні наяву, у цій нескінченній буденності, що наздогнала мене навіть тут, серед зірок?

На Землі буденність мала обличчя: ті самі вулиці, ті самі обличчя в транспорті, той самий запах озону після дощу. Вона мала смак кави з автомата і відчуття втоми після робочого дня. Це була рутина, але вона була... живою. Я міг вийти з неї, піти в гори, зустрітися з кимось, напитися в барі до безпам’ятства. Я мав вибір.

Тут вибору немає. Коридори цього корабля — нескінченний лабіринт однакових панелей, освітлених холодним, мертвим світлом. Тут немає ні ранку, ні вечора. Є тільки бортовий час, цикли роботи й цикли сну. Я втік від земної рутини, щоб потрапити в її ідеальний, дистильований концентрат. Тут навіть повітря, яким я дихаю, — продукт роботи рекуперації, воно не має запаху, не має пам’яті.

Підвівся з ліжка й підійшов до маленького ілюмінатора — привілей для технічного персоналу. За товстим склом розкинувся космос. Не той, що на картинках, не той, яким мариш в дитинстві. Це була абсолютна, всепоглинальна чорнота, пронизана мільярдами крижаних, байдужих вогників. Зірки не мерехтіли, вони просто висіли там, нерухомі, як скляні очі мерця. Ця велич не надихала. Вона лякала. Вона показувала, наскільки ти нікчемний. Піщинка у безмежній пустелі.

Я знову ліг у ліжко, втома брала своє, за якийсь час провалився у сон.

***

Прокинувся раптово від тривоги. З комутатора на зап'ясті долинав голос: «Виявлено невідому аномалію! Потрібна негайна зміна курсу!» Я миттєво зірвався з ліжка, похапцем натягуючи робочий комбінезон, відчуваю, як серце б’ється шалено.

За протоколом перше, що треба було зробити, — розбудити капітана корабля. Я побіг до містка. Корпус корабля кілька разів так сильно труснуло, що мене відкинуло на стіну. Метал вібрував і скрипів, ніби його тягли в різні боки одразу.

Дістався містка на автоматі. Спробував відчинити шлюз браслетом, але він не реагував. Система видала помилку. Напевно, шлюз заклинило.

Витяг з кишені мультитул, відкрутив запобіжні гвинти й зняв бічну панель. Підібрався до сервоприводів. Живлення є, механізми працює, але потрібно було докладати більше зусиль. Перебрав кілька дротів, під'єднав додаткове живлення, і знову надіслав команду відчинення.

Шлюз із диким скреготом відкрився на третину. Пролізши в середину, я відразу кинувся до капсули капітана. Запустив процес пробудження.