Друкую довго. Пальці промахуються повз клавіші, пристрій висвітлює текст у візорі, й виправляю помилки по одній.
Софія сидить навпроти, обіймає коліна, чекає.
Коли закінчую, повертаю їй планшет.
Вона читає повільно. Двічі повертається до одного абзацу. Потім відкладає планшет на підлогу.
— Мертві тіла колоністів?, — перепитує вона.
«Так».
— І нам вибрати?
«Рій сказав, що вибір за нами. За тобою й за мною».
Вона дивиться на стіну. Погляд розфокусовний.
— Я не готова це обговорювати.
«Розумію».
— Не найкращий план, — підсумовує Софія.
— Це навіть якось аморально.
Мовчу, бо і сам усвідомлюю, що це звучить не етично й дико. Хоча що може бути етичним тут, на забутій усіма богами, віддаленій, мертвій планеті.
— Не зараз, Руслане. Повернімося до цього, але не сьогодні.
«Домовились».
Вона киває. Бачу, що це рішення буде її гнітити.
— Тоді про те, що можна вирішити. — Вона підіймає планшет. — Метал. Час. Скафандр.
Я розповідаю все, що пам'ятаю з розмови з Роєм.
«Метал потрібен для перенесення. Не для відродження. Відродження починається від заплатки й кластера, там маса мізерна. Але щоб прийняти мою свідомість і не втратити її, Рій має набрати об'єм. Інакше пам'яті не вистачить».
— Скільки?
«Він не назвав. Сказав, що значна маса».
— І час.
«Так. Лише металу недостатньо. Наноструктури мають розростися. Він називає це набором маси. Швидше не вийде, навіть якщо ми завалимо його сталлю».
Софія стискає губи.
— Скільки діб?
«Не знаю. Спитаю, при можливості».
— Є ще одне важливе питання, як проникнути на корабель Творців непомітно? Ядро точно помітить твою присутність.
«Думаю що в моєму тілі є маячок, варто перевірити.»
— Лізь в автодок.
***
Софія не відразу дозволяє мені вийти з автодока.
Я лежу в ложі з розкритою кришкою й дивлюся на її профіль. Вона стоїть біля панелі, схрестивши руки. Світло сканера продовжує ковзати по обличчю блакитною смугою.
— Не рухайся, — каже вона. — Ще один прохід.
Це третє сканування за годину. Перше вона зробила, загальний рентген, і нічого не виявила. Друге — комбінацію УЗД й КТ. Тепер вона завмерла з серйозним обличчям.
Автодок гуде тихо. Промінь повільно йде від голови до ступнів. На екрані повзе моя схема: хребет, ребра, суглоби. Тіло Творця. Нічого людського.
Софія збільшує зображення.
— Дивись.
Повертає екран до мене. На схемі спалахує червона цятка під ключицею. Потім друга на плечі. Третя біля лопатки. Вона вмикає режим фільтра, і цяток стає більше.
Вони розсипані по всьому тілу. Вздовж хребта ланцюжком. У суглобах. Під пластинами спини. У кульшах, ліктях, шиї. Деякі зовсім дрібні, не більші за зерно. Інші завбільшки з ніготь.
«Думаєш це маячки?»
— Так. Дев'яносто сім, — каже Софія. — Я порахувала двічі.
Мовчу.
— Вони не механічні, — додає вона. — Органічні. Вирощені разом із тканинами. Схожі на твої органи, тільки проста структура. Кожен випромінює короткий імпульс. Раз на сорок секунд. Але не синхронно, а хаотично.
Вона вмикає звук. З динаміка лунає тихий клацаючий ритм. Раз. Пауза. Раз.
Я знаю цей ритм. Чув його в раяплані.
— Вони були в тобі від самого початку, — тихо каже Софія. — Ядро слідкувало за тобою.
«Десь так і думав. Думаєш Ядро знає про Рій».
— Не обов'язково. Кластер мовчить. Він не випромінює.
«Тому Ядро не помітило».
— Можливо.
Я хочу відвернутися від екрана, але не можу.
«Видали їх».
Софія повертається.
— Що?
«Видали. Усі. Автодок має програму хірурга».
— Руслане.
«Я витримаю».
Вона виводить на екран ще одну схему. Накладає червоні цятки на нервову систему. Лінії перетинаються, зливаються.
— Дивись уважно.
Дивлюся. Більшість маячків сидять поряд із нервовими вузлами. Деякі прямо в них.
— Вони вросли, — каже вона. — Це не імпланти. Вони частина тканини. Якщо вирізати, пошкодимо нервові пучки. Не знаю наскільки. Не знаю, чи відновляться вони самі.
«Автодок знає».
— Автодок розрахований на людей. Я не бачу бази для твого типу тканин.
Вона вимикає звук.
— Це сто разів ризикнути паралічем, втратою мови, відмовою органів. Тобі там ще жити.
«Вони видають мене».
— Знаю.
«Тоді що?»
— Не знаю.
Вона не відводить погляду. У її очах немає ні страху, ні жалю. Лише розрахунок.
Мовчимо.
«Раз не виходить вирізати. Ізолюємо.
Софія підіймати брову.
«Екран. Фарадеїв. Вся мережа працює на радіохвилях. Якщо перекрити їх, сигнал не вийде».
— Ти цього не знаєш.
«Перевіримо. Ізоляція якась лишилась. Фольга й мідна сітка».
Вона зважує.
— Хочеш захист на все тіло?
«Так».
— Це не одяг. Це клітка.
«Тому зроблю комбінезон. Накидка. щось вигадаю».
Вона дивиться на мене кілька секунд і першою відводить погляд.
— Добре. Спробуємо. Але спершу тест.
За пів години знаходимо все необхідне.
Склад «Ковчега» тіснить, і ми розкладаємо матеріали на підлозі. Золотисті рулони багатошарової ізоляції. Мідна сітка з демонтованої антени. Тканина з металевим плетінням, колись для захисту від статики. Нікелеві смуги. Графітовий композит, й ще багато іншого.
Софія креслить викрійку на планшеті. Я нарізаю заготовки.
Мої пальці довгі й сильні, але тонку роботу вони виконують погано.
— Дай мені, — каже Софія. — Ти тримай.
Тримаю. Вона злютовує, термозварювальним стилусом. Шви рівні, тонкі, схожі на лінії друку.
Три шари. Внутрішній мідна сітка. Середній тканина з металевим плетінням. Зовнішній фольга. Поверх нікелеві смуги на швах, щоб не лишалось щілин.
Через три години у нас комбінезон-накидка. Довгий, на застібках по боках. Глухий каптур. Манжети на зап'ястях. Знизу кріпиться вузька спідниця, що сягає колін, а далі чохли на ноги.
#15 в Фантастика
#10 в Наукова фантастика
#9 в Бойова фантастика
космос та інші планети, іншопланетні істоти, виживання та порятунок
Відредаговано: 20.11.2026