Віднайти себе 2

Частина 26.

 

Друкую довго. Пальці промахуються повз клавіші, пристрій висвітлює текст у візорі, й виправляю помилки по одній.

Софія сидить навпроти, обіймає коліна, чекає.

Коли закінчую, повертаю їй планшет.

Вона читає повільно. Двічі повертається до одного абзацу. Потім відкладає планшет на підлогу.

— Мертві тіла колоністів?, — перепитує вона.

«Так».

— І нам вибрати?

«Рій сказав, що вибір за нами. За тобою й за мною».

Вона дивиться на стіну. Погляд розфокусовний.

— Я не готова це обговорювати.

«Розумію».

— Не найкращий план, — підсумовує Софія.

— Це навіть якось аморально.

Мовчу, бо і сам усвідомлюю, що це звучить не етично й дико. Хоча що може бути етичним тут, на забутій усіма богами, віддаленій, мертвій планеті.

— Не зараз, Руслане. Повернімося до цього, але не сьогодні.

«Домовились».

Вона киває. Бачу, що це рішення буде її гнітити.

— Тоді про те, що можна вирішити. — Вона підіймає планшет. — Метал. Час. Скафандр.

Я розповідаю все, що пам'ятаю з розмови з Роєм.

«Метал потрібен для перенесення. Не для відродження. Відродження починається від заплатки й кластера, там маса мізерна. Але щоб прийняти мою свідомість і не втратити її, Рій має набрати об'єм. Інакше пам'яті не вистачить».

— Скільки?

«Він не назвав. Сказав, що значна маса».

— І час.

«Так. Лише металу недостатньо. Наноструктури мають розростися. Він називає це набором маси. Швидше не вийде, навіть якщо ми завалимо його сталлю».

Софія стискає губи.

— Скільки діб?

«Не знаю. Спитаю, при можливості».

—  Є ще одне важливе питання, як проникнути на корабель Творців непомітно? Ядро точно помітить твою присутність. 

«Думаю що в моєму тілі є маячок, варто перевірити.»

—  Лізь в автодок. 

***

Софія не відразу дозволяє мені вийти з автодока.

Я лежу в ложі з розкритою кришкою й дивлюся на її профіль. Вона стоїть біля панелі, схрестивши руки. Світло сканера продовжує ковзати по обличчю блакитною смугою.

— Не рухайся, — каже вона. — Ще один прохід.

Це третє сканування за годину. Перше вона зробила, загальний рентген, і нічого не виявила. Друге — комбінацію УЗД й КТ. Тепер вона завмерла з серйозним обличчям.

Автодок гуде тихо. Промінь повільно йде від голови до ступнів. На екрані повзе моя схема: хребет, ребра, суглоби. Тіло Творця. Нічого людського.

Софія збільшує зображення.

— Дивись.

Повертає екран до мене. На схемі спалахує червона цятка під ключицею. Потім друга на плечі. Третя біля лопатки. Вона вмикає режим фільтра, і цяток стає більше.

Вони розсипані по всьому тілу. Вздовж хребта ланцюжком. У суглобах. Під пластинами спини. У кульшах, ліктях, шиї. Деякі зовсім дрібні, не більші за зерно. Інші завбільшки з ніготь.

«Думаєш це маячки?»

— Так. Дев'яносто сім, — каже Софія. — Я порахувала двічі.

Мовчу.

— Вони не механічні, — додає вона. — Органічні. Вирощені разом із тканинами. Схожі на твої органи, тільки проста структура. Кожен випромінює короткий імпульс. Раз на сорок секунд. Але не синхронно, а хаотично.

Вона вмикає звук. З динаміка лунає тихий клацаючий ритм. Раз. Пауза. Раз.

Я знаю цей ритм. Чув його в раяплані.

— Вони були в тобі від самого початку, — тихо каже Софія. — Ядро слідкувало за тобою. 

«Десь так і думав. Думаєш Ядро знає про Рій».

— Не обов'язково. Кластер мовчить. Він не випромінює.

«Тому Ядро не помітило».

— Можливо.

Я хочу відвернутися від екрана, але не можу.

«Видали їх».

Софія повертається.

— Що?

«Видали. Усі. Автодок має програму хірурга».

— Руслане.

«Я витримаю».

Вона виводить на екран ще одну схему. Накладає червоні цятки на нервову систему. Лінії перетинаються, зливаються.

— Дивись уважно.

Дивлюся. Більшість маячків сидять поряд із нервовими вузлами. Деякі прямо в них.

— Вони вросли, — каже вона. — Це не імпланти. Вони частина тканини. Якщо вирізати, пошкодимо нервові пучки. Не знаю наскільки. Не знаю, чи відновляться вони самі.

«Автодок знає».

— Автодок розрахований на людей. Я не бачу бази для твого типу тканин.

Вона вимикає звук.

— Це сто разів ризикнути паралічем, втратою мови, відмовою органів. Тобі там ще жити.

«Вони видають мене».

— Знаю.

«Тоді що?»

— Не знаю.

Вона не відводить погляду. У її очах немає ні страху, ні жалю. Лише розрахунок.

Мовчимо.

«Раз не виходить вирізати. Ізолюємо.

Софія підіймати брову.

«Екран. Фарадеїв. Вся мережа працює на радіохвилях. Якщо перекрити їх, сигнал не вийде».

— Ти цього не знаєш.

«Перевіримо. Ізоляція якась лишилась. Фольга й мідна сітка».

Вона зважує.

— Хочеш захист на все тіло?

«Так».

— Це не одяг. Це клітка.

«Тому зроблю  комбінезон. Накидка. щось вигадаю».

Вона дивиться на мене кілька секунд і першою відводить погляд.

— Добре. Спробуємо. Але спершу тест.

За пів години знаходимо все необхідне.

Склад «Ковчега» тіснить, і ми розкладаємо матеріали на підлозі. Золотисті рулони багатошарової ізоляції. Мідна сітка з демонтованої антени. Тканина з металевим плетінням, колись для захисту від статики. Нікелеві смуги. Графітовий композит, й ще багато іншого.

Софія креслить викрійку на планшеті. Я нарізаю заготовки.

Мої пальці довгі й сильні, але тонку роботу вони виконують погано. 

— Дай мені, — каже Софія. — Ти тримай.

Тримаю. Вона злютовує,  термозварювальним стилусом. Шви рівні, тонкі, схожі на лінії друку.

Три шари. Внутрішній мідна сітка. Середній тканина з металевим плетінням. Зовнішній фольга. Поверх нікелеві смуги на швах, щоб не лишалось щілин.

Через три години у нас комбінезон-накидка. Довгий, на застібках по боках. Глухий каптур. Манжети на зап'ястях. Знизу кріпиться вузька спідниця, що сягає колін, а далі чохли на ноги.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше