Частина 15.

Наступного разу. Коли Рій з'явився за черговою порцією металу, я покликав його до кают-компанії. Софія сиділа поруч зі мною, тримаючи планшет з медичними даними, наче доказову справу в суді. Рій завис навпроти нас, і вперше за весь час, відколи ми познайомились, його хмара здалась мені не просто чужою — насторожено-нерухомою, ніби він і сам розумів вагу розмови, яка мала статись.

— Рій, — почав спокійно, намагаючись тримати голос рівним. — Розкажи мені все, що ти знаєш про мою нову ногу. Все, без винятків.

Символи почали з'являтись на планшеті рядок за рядком, і в цій механічній безсторонності було щось особливо моторошне — ніби Рій зачитував не діагноз живої людини, а протокол несправності обладнання.

[Процес клітинної реплікації, запущений під час первинного протезування, є незворотним. Прогнозована повна трансформація структури тіла об'єкта Руслан: від сорока до шістдесяти п'яти діб з моменту операції.]

Софія втягнула повітря різко, майже зі свистом. Я ж просто сидів, відчуваючи, як щось усередині холоне, повільно, шар за шаром, наче хтось лив крижану воду просто мені під шкіру.

— Трансформація на що? — спитав тихо, хоча не знав чи хотів чути відповідь. 

[На видову структуру Творців. Функціональна мета: інтеграція пілота з кораблем.]

— Ти перетворюєш мене на одного з них? — вигукнув роздратовано.

[Ствердно.]

Стиснув кулаки перед фіолетовою хмарою, силкуючись не зірватись одразу, дати собі бодай кілька секунд, перш ніж говорити далі.

— Чому, Рій? Просто скажи чому. Не аналіз, не протокол — чому ти це зробив зі мною?

Хмара сповільнила пульсацію, стиснулась щільніше, ніби Рій намагався зібрати в собі щось складніше за звичайну відповідь-довідку.

[Первинна причина: критичний стан об'єкта Руслан на момент прибуття. Втрата крові — сімдесят два відсотки від летального порогу. Некроз тканин нижньої кінцівки — прогресивний, незворотний без втручання. Ампутація без заміщення означала б смерть об'єкта через неспроможність пересуватись і виживати на поверхні планети без допоміжних технологій .]

— Тобто ти рятував мені життя, — сказав якомога спокійніше. — Це я розумію. Але біопротезування — це не єдиний спосіб зберегти мені життя. Ти міг просто ампутувати. Дати мені милиці, протез з металу й пластику, який "Ковчег" ще міг би надрукувати. Чому саме це?

Пауза перед відповіддю була довшою, ніж зазвичай. Майже людською.

[У свідомості Роя присутні фрагменти пам'яті об'єктів Сергія та Марини Ларченко, отримані під час аналізу біометричних даних для регенерації. Їхній медичний досвід вплинув на рішення: механічний протез на цій планеті нестабільний, вразливий до пошкоджень, непридатний для довготривалого виживання без постійного технічного обслуговування, якого "Ковчег" забезпечити не міг. Біологічна інтеграція оцінена як єдиний варіант, що гарантує довгострокову життєздатність об'єкта Руслан.]

— Ларченки? — прошепотіла Софія поруч зі мною, і в її голосі забринів той самий шок, який я відчував сам. — Вони порадили тобі це. Не знаючи, що станеться далі?

[Ствердно. Ларченки не мали доступу до інформації про трансформаційний протокол. Їхнє рішення ґрунтувалось виключно на медичній доцільності.]

Це мало б заспокоїти мене. Не зрада, не жорстокий експеримент — просто лікарська логіка, застосована машиною, яка не знала повної картини. Але полегшення не приходило. Бо залишалось інше питання, і я змусив себе його поставити, хоча кожне слово давалось важче за попереднє.

— А трансформація? Хто наказав саме це?

Рій завмер повністю. Жодного руху, жодної пульсації кольору — я вперше бачив його таким статичним, ніби навіть машинна свідомість потребувала паузи перед визнанням.

[Ядро корабля Творців. Прямий наказ, отриманий через пріоритетний канал у момент інтеграції в системи корабля.]

— Ядро наказало, — повторив за ним, і власний голос здався мені чужим, глухим. — Знало заздалегідь, що ампутація — це можливість. І скористалось моментом.

[Ствердно. Ядро корабля потребує пілота видової структури Творців для активації повного функціоналу. Без сумісного пілота корабель нездатний до  польоту. Ядро інтерпретувало критичний стан об'єкта Руслан як можл...]

Текст на екрані раптом застиг.

Літери посипались, розповзлись у безглузду кашу з квадратів і крапок, наче хтось на середині слова обірвав передачу. Фіолетова хмара Роя здригнулась — уперше на моїй пам'яті побачив, як його форма втрачає чіткість мимоволі, не за власним рішенням, а так, ніби невидима рука стиснула його ззовні.

— Рій? — Софія випросталась, дивлячись то на планшет, то на істоту перед нами.

Хмара сіпнулась ще раз, зібралась назад у щільну краплю, і за кілька секунд на екрані знову проступив текст — рівний, спокійний, ніби нічого не сталось:

[Помилка синтаксичного аналізу. Повторіть запит.]

— Не грайся зі мною, — процідив крізь зуби, підступаючи ближче. — Ти щойно казав мені про мету Ядра. Договорюй.

Пауза. Довша за всі попередні разом узяті. Пульсація кольору всередині хмари сповільнилась майже до нуля, ніби Рій намагався протиснути слова крізь щось, чого раніше я в ньому не бачив і навіть не підозрював.

[Доступ до інформації про повну мету Ядра... обмежено.]

— Обмежено ким? — Софія підвелась, її голос був на пів тону вищим. — Тобою самим чи кимось іншим?

[Не Роєм.]

— Отже, є щось, що забороняє тобі казати мені правду до кінця, — сказав повільно, підбираючи кожне слово, наче ступав по тонкому льоду. — Хтось затуляє тобі рот. Прямо зараз. Поки ми тут стоїмо.

Хмара не відповіла одразу. Коли символи нарешті з'явились знову, у них вперше вловив щось, що на мить здалось мені схожим на вагання:

[Ймовірно.]

— Ймовірно, — повторив я тихо. — Рій, ти щойно сказав мені, що не знаєш напевно, чи тебе контролюють.