Частина 14.

Вранці, у душовій кабіні "Ковчега", вода стікала по тілу тонкими гарячими струменями — розкіш, яку досі не міг сприймати як належне після місяців ощадливого водного пайка на цій пустельній планеті. Стояв, притулившись чолом до холодної перегородки, дозволяючи парі огортати мене, коли машинально опустив погляд на ліву ногу.

Завмер.

Межа між живою шкірою і біополімером — та сама, яка спочатку різко обривалась трохи вище коліна чіткою лінією, наче хтось акуратно обвів її скальпелем, — тепер розмилась. Присів, провів пальцями по стегну. Волокнисто-бурштинова текстура повзла вище. Не набагато. Сантиметрів на три, може, чотири. Але це були три сантиметри моєї власної плоті, яких два тижні тому там просто не існувало.

Приклав долоню щільніше, натиснув. Відчуття було правильним — тепле, живе, чутливе до дотику. Не як у перші дні, коли протез здавався чужим предметом, пришитим до тіла. Тепер він відчувався моїм. Це й лякало найбільше.

Вимкнув воду, витерся, довго дивився в дзеркало над раковиною, немов сподівався, що зображення зараз розсіється, як марево. Не розсіялось.

Останнім часом помічав і інше. Дрібниці, які легко списати на адаптацію організму — менше хотілось їсти, хоча фізичне навантаження не зменшилось. Спав по чотири-п'ять годин і прокидався бадьорим, наче проспав повну добу. Спершу тішився цим — думав, тіло нарешті звикло до нового ритму планети. Тепер, дивлячись на розмиту межу на нозі, розумів: це не адаптація. Це продовження якогось процесу, тільки якого?

Не сказав про це Софії одразу. Не через якийсь особливий розрахунок — просто не хотілось зайвий раз її тривожити, коли ми обоє й так ледве почали видихати після тижнів на межі виживання. Вирішив ще трохи почекати, зібрати більше спостережень, перш ніж робити висновки.

Це була помилка. Помилка, яку усвідомив лише за вечерею того ж дня.

Софія сиділа навпроти мене за столом у кают-компанії, повільно колупала виделкою концентрат у тарілці, і в якийсь момент відклала прибор і подивилась на мене довгим, оцінюючим поглядом — тим самим, яким вивчала показники приладів, коли щось не сходилось.

— Ти майже не їси третій день, — сказала вона рівно. Не сприймай як звинувачення. Просто факт.

— Не голодний, — відповів, і сам почув, наскільки непереконливо це прозвучало.

— Руслане. — Вона склала руки на столі. — Я цілий день дивилась дані з медичного сканера "Ковчега". Ти проходив стандартну діагностику вчора, пам'ятаєш? Я маю доступ до тих показників, так само як і ти.

Всередині щось стиснулось.

— І що ти там побачила?

— Метаболічна активність знижена на двадцять три відсотки порівняно з нормою для людини твоєї ваги й навантаження. Температура тіла на півградуса нижча за стандартну. І ще дещо, чого я взагалі не змогла пояснити — клітинна регенерація в ділянці стегна продовжується, хоча рана давно загоїлась. — Вона зробила паузу. — Ти знав про це.

Це не було питанням.

— Знав, — сказав чесно, бо брехати їй зараз здавалось найбезглуздішою річчю з усіх можливих. — Помітив уранці. Межа протеза посунулась вище.

— І коли ти планував мені розказати? — В її голосі вперше за весь час з'явилась різкість, яку раніше чув хіба в найнапруженіші моменти на зв'язку, коли Борис тікав з обеліском. — Коли б вона дійшла до стегна? До живота?

— Софіє, я не знав, наскільки це серйозно, і не хотів...

— Не хотів мене тривожити, — перебила вона, і в цих словах прозвучало щось гірке та образливе. — Руслане, ми не на Землі, де ти можеш узяти на себе весь тягар і врятувати мене від поганих новин. Нас двоє на всій цій клятій планеті. Якщо з тобою щось відбувається — це стосується і мене. Безпосередньо. Бо якщо ти зникнеш, змінишся, перестанеш бути собою — я лишаюсь тут одна, і мені доведеться з цим якось жити.

Мовчав, бо крити було нічим. Вона мала рацію, і найгірше — я знав це ще вранці, коли витирався перед дзеркалом і вирішив почекати.

— Я не намагався щось приховати назавжди, — сказав нарешті, повільно підбираючи слова. — Просто хотів спершу зрозуміти сам, з чим маю справу. Перш ніж перекладати цей тягар на тебе.

— Це не тягар, — відрізала вона. — Це партнерство. Я не крихка істота, яку треба берегти від правди. Я людина, яка довіряє тобі на всі сто і дідько тебе взяв, хвилювалася коли ти зник з радарів біля нуль-обеліска разом з Борисом Не находила собі місця і не знала чи ти взагалі повернешся. Думаєш, я не витримаю новин про те, що ти повільно перетворюєшся на щось інше?

Слово "перетворюєшся" повисло між нами важким, майже фізичним тягарем. Я сам уникав його весь день, ходив довкола нього обережно, наче боявся, що назвавши річ своїм іменем, зроблю її остаточною.

— Не знаю, що це, — сказав нарешті тихо. — Не знаю, чи це небезпечно, чи має зворотний процес, чи взагалі має якийсь сенс, окрім того, що Рій колись прийняв рішення, наслідків якого нам невідомі.

Софія довго дивилась на мене, і напруга в її плечах поступово спадала, змінюючись чимось стомленим, майже сумним.

— Тоді ми з'ясуємо це разом, — сказала вона нарешті. — Не ти сам, героїчно захищаючи мене від тривоги. Ми. Разом… З даними, з аналізом, з інформацією від Роя. Домовились?

— Домовились, — відповів, і вперше за день дозволив собі видихнути повністю.

Вона знову взяла виделку, повернулась до вечері, але за хвилину, не підіймаючи очей від тарілки, додала:

— І якщо ще раз щось приховаєш від мене "заради мого спокою" — я особисто вимкну тобі подачу кисню на п'ять хвилин, щоб нагадати, як це — не мати вибору.

Не втримався від короткого, стомленого сміху. Вона не всміхнулась у відповідь, але в кутиках її губ майнуло щось, що на цій мертвій планеті цілком могло зійти за прощення.